Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

і технологіями економіки арабських країн радять погано, а внутрішні економічні зв'язки слабкі, не кажучи вже про інтеграцію в регіон[226]. Якщо глянути на регіональну систему держав, то впадає у вічі, що ситуація далека від позитивної. Суспільствами порядкують здебільшого авторитарні правителі чи навіть диктатори, демократії, прав людини, незалежної судової системи, рівності статей, а також сучасної системи освіти в багатьох країнах нема й близько. І коли ми сьогодні говоримо про регіональну безпеку на Близькому і Середньому Сході, то впадає у вічі, що в цьому багатому на небезпеки регіоні практично не існує жодних засад системи колективної безпеки. Певна річ, арабо-ізраїльський конфлікт був і залишається чинником, який не випадає легковажити, проте і в цьому питанні конфлікт, а також інші зовнішні фактори надто відвертають увагу від реальних причин блокування модернізації в регіоні[227].

Реальна проблема всього регіону полягає в блокуванні політичного, економічного й соціального розвитку, що перетворює Близький і Середній Схід, попри величезні запаси нафти і газу та дуже молоде і дедалі більше населення, на вогнище міжнародного напруження в світовій політиці і один із найслаборозвиненіших регіонів світової економіки: «Опір арабської економіки відкриттю до зовнішнього світу і вступу в міжнародну конкуренцію, що поєднується часом з надмірним захистом місцевих продуктів завдяки політиці витіснення імпортних товарів, сповільнив поступ продуктивності і використання знань. Попит на знання зменшився не тільки тому, що економічний ріст і продуктивність в арабських країнах упродовж останніх 25 років спинились, але й через те, що чимраз менше багатства зосереджується в одних руках. [...] Відкриття під впливом глобалізації ринків капіталу зменшило можливості місцевого зростання економіки за рахунок концентрації. Величезна сума капіталу арабських країн, який інвестовано у розвинені країни, отже відібрано у арабських країн, доводить з огляду на розвиток людини, що не володіння багатством і грошима грає вирішальну роль, а продуктивне використання цього капіталу». Так виглядає описаний на багатьох сторінках тверезий і водночас реалістичний аналіз арабських учених та економістів щодо перешкод на шляху розвитку в арабському світі, які виклали все з доручення Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН)[228].

І відповідь авторів у плані виходу з місцевої економічної, політичної та соціальної кризи в арабських країнах у цій доповіді прописано чітко й однозначно: «З позитивної точки зору реалізація людського розвитку в арабському світі вимагає подолання цих недоліків і перетворення їх на свою протилежність: на переваги, якими користуються всі араби, й активи, якими вони можуть пишатися перед рештою світу Щоб дати поштовх людському розвитку, арабські країни мали б знову взятися за відбудову своїх суспільств за трьома чіткими принципами: цілковита повага до прав людини і свободи як наріжного каменю справного урядування, що веде до розвитку людського потенціалу; повна рівноправність арабських жінок на знак визнання їхніх прав на рівноправну участь у політиці, суспільстві та економіці, а також у сфері освіти та інших способах розвитку навичок; активне здобуття знань та їхнє ефективне використання для розвитку людських здібностей. Знання як ключовий чинник економічного прогресу мають ефективно і плідно використовуватися у всіх сферах суспільства з метою покращення добробуту людини в регіоні. Ось, по суті, те, що знадобиться для подолання кризи людського розвитку в арабському регіоні»[229].

Модернізація постколоніального арабського світу йде загалом за двома моделями: націоналістично-військовою та абсолютистсько-теократичною. Перша просувалася світськими націоналістичними силами в арабському суспільстві, які зазвичай складаються з поєднання світських націоналістичних партій і націоналістичних військових. Ця версія модернізації була значною мірою орієнтована на пан-арабський лад, у світлі своєї антиколоніальної позиції з п'ятдесятих років здебільшого антизахідно, а тому була пов'язана з Совєтським Союзом і залежна від постачань зброї, а також фінансової і технічної допомоги. Цей варіант модернізації прагне доскочити індустріалізації національної економіки, шляхом економічної і соціальної модернізації розірвати з ісламською традицією і таким чином домогтися незалежності за умов XX століття і відродження арабських країн у своїй колишній силі. Здебільшого вона призводила до однопартійного панування, яке ховало фактичну військову диктатуру під політичні шати і ґрунтувалося на значною мірою ізольованих національних економіках з державно-монополістичним пануванням (арабський соціалізм).

Інший варіант модернізації можна охарактеризувати як абсолютистсько-теократичний. Він намагається на підставі абсолютного монархічного правління — у випадку з Саудівською Аравією йдеться, крім того, про поділ влади з ваххабітськими улемами (духовенством) — поєднати форму панування абсолютної монархії з насильницько-воєнним і економічним відкриттям країни на Захід. Тут ісламську традицію і технологічно-споживчу вестернізацію доводиться урівноважувати з насильницько-воєнного й культурного погляду. Цей варіант модернізації залежав