Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Оці закорити!

Субота, зайвий раз подивувавшись тутешній простоті звертань, слухняно заплющив очі. З темряви пролунав наказ лікаря:

— Дзараз я буду рахуваті до дзесяті. Потому ти дзаснес і будзес відповідятя на питання. Усьо дзорозуміу? Поцінаємо. Іті… ні… сан… ті… ґо…

На японській шістці в Суботи солодко закрутилася голова, і він почав кудись провалюватися все глибше й глибше, аж нарешті ковзнув у темне й прохолодне небуття. Там було спокійно й добре, і вперше за багато днів йому нічого не снилося, абсолютно нічого…

— торі… дова… радзу! — пробилося до нього з порожнечі.— Парокінуріся!

Субота розплющив очі. Над ним стояв, люто свердлячи його очима, лікар Гаврилов. Побачивши, що пацієнт прийшов до тями, лікар відступив на кілька кроків, немов для розбігу, підняв указівний палець і, вказуючи на двері, гаркнув:

— Пісьоу геть!

Дивуючись, Субота підвівся з кушетки і вийшов з кабінету. Позаду, як дискваліфікований Вергілій, понуро плентався Мишко.

Зачинивши за собою важкі двері, вони спустилися до під’їзду і вийшли надвір. Тут реклами майже не було, тільки рідке, розсіяне світло вуличних ліхтарів. Темрява вгорі згустилася, нависала, тяглася до них липкими пальцями, проникала в легені, огидно тиснула на очі.

— Що сказав лікар? — нарешті наважився запитати Субота.

— Сказав, що ти пропащий бандит і мерзотник.

— Я? З якого дива?!

— Тому що він ставив тобі питання, а ти сварив його по-чорному, останніми словами. Кому таке сподобається?

— Але як же так, Мишку? Я ж нічого не пам’ятаю…

— Це я вже зрозумів, — зітхнув Мишко.

Вони сіли в автомобіль. Мишко подумав, витяг із кишені пачку «Мальборо».

— Будеш?

— Не палю. Мені б освіжитися…

Михайло завагався. Потім махнув рукою, витяг фляжку й простягнув Суботі.

— Освіжайся, втрачати вже нічого…

Субота жадібно ковтнув. Не «Джонні Вокер», звичайно, і взагалі коньяк, але все одно згодиться. І навіть більше ніж згодиться!..

Він ковтав із жадібністю, напій легко входив у його втомлене тіло, роблячи його легким і прозорим, як повітря. Цей коньяк не п’янив — навпаки, з кожною секундою свідомість ставала все яснішою і вільнішою.

— Що це? — запитав він, насилу відірвавшись від фляги й дивлячись на неї з подивом.

— Це? — неуважно відповів Мишко, глибоко затягуючись. — Припустімо, коньяк. А що?

— Не знаю… Дивний якийсь.

Мишко заклопотано потер чоло рукою. Потім згадав:

— Ну так. Адже флягу панотець Михайло благословив. Учора.

Субота від цих слів чомусь похолов.

— Навіщо? — запитав він, хоча вже знав, якою буде відповідь.

— Він сказав: на крайній випадок.

На крайній випадок… Схоже, це він і є. Субота рішуче взявся за фляжку, закинув голову. Рідина, булькаючи, полилася просто в горло.

— Гей, гей! — занепокоївся Мишко. — Чи не досить тобі?!

Але було пізно. Останні краплі зникли в роті Суботи. Він на мить прикрив очі — і з надзвичайною чіткістю перед ним виникла побачена вночі картина: Борис із дівчиною, що йдуть по мосту…

— По мосту? — перепитав Мишко. — Що за міст?

Субота якусь мить мовчав, потім упевнено мовив:

— Немцов міст.

Мишко підняв брову.

— Немцов? Це що, десь у Підмосков’ї?!

— У Москві.

— Немає в нас такого мосту!

— Є,— Субота знову заплющив очі, щоб побачити подробиці.— Немцов міст. Недалеко Спаська вежа, Красна площа, Василій Блаженний…

Мишко мовчки втопив педаль газу. Випадковий мотоцикліст, затягнутий у чорну шкіру, як у ніч, отетерів: якась «Хонда» з місця вискнула покришками і зникла…

Через короткий час виникла вона зовсім в іншому місці, немов вивалилась із дірки в просторі. Насправді не вивалилась, а чесно промчала крізь центр, не звертаючи ані найменшої уваги на продавців смугастих паличок, і злетіла на підйом перед мостом, залишивши праворуч собор Василія Блаженного…

Дорогу їм перегородила патрульна машина.

— Ч-чорт! — прогарчав Мишко, спробував здати назад, але й там уже стирчав «Форд» із мигалками — їх узяли в коробочку. Три кремезні фігури в поліцейській формі оточили машину з трьох боків. Мишко кинув погляд на годинник: 23:28.

— Біжи, зупини Борю, прикрий, якщо треба, з ментами я сам розберуся, — на обличчі Михайла твердо проступили вилиці.

Субота штовхнув двері, але вони не піддалися. Патрульний, що стояв з цього боку, заблокував їх усім корпусом, не давав вийти. Субота глянув у вікно й похолов: усі троє поліцейських були в сонцезахисних окулярах… уночі, наприкінці зими!

— Мишку, це не менти, — сказав він. — Це…

Але Мишко вже й сам зрозумів. Обличчя його зробилося жорстоким, скам’яніло. Він швидко й плутано заговорив:

— Біжи, я їх затримаю. Біжи швидко, не озирайся. Олексія взяли, треба врятувати Борю, він наша остання надія, без нього нічого не буде… — Він несподівано заспівав стару моряцьку пісню, очі спалахнули знайомим блакитним вогнем, він ривком відчинив свої двері назустріч двом темним фігурам у формі, невловимим ударом кулака змусив скластися навпіл першого, ухилився від другого і сам в’їхав ногою в його пах. На мить Суботі здалося, що від його ударів хрускотять кістки ворогів. Темний, що стояв з боку Суботи, побіг на підмогу своїм. Субота миттю вискочив і кинувся навтьоки.

— Не озиратися, — хрипів він сам до себе, — не озиратися…

Але не витримав-таки, озирнувся. Троє чорних штурхали Мишка, який лежав на асфальті. Субота загальмував. Блакитноокого не просто били, його вбивали. Не міг же він його кинути!

— Біжи!!! — долинуло звідти.

Один із темних повернувся до Суботи, зробив крок у його бік. Мишко, лежачи, вчепився в його ногу, рвонув з останніх сил. Ворог ледве встояв, обернувся, страшно вдарив носаком черевика — просто в скроню. Голова Мишка мотнулася, він обм’як…

Субота, вже не озираючись, кинувся вперед. Повітря наче згустилося, хапало за плечі, не пускало. Але він вивернувся, вискочив на міст. Далеко попереду видніли дві постаті — чоловіча й жіноча.

— Борисе! — нестямно заволав він. — Борисе, стережись!

Вітер відніс його крик убік, чоловік не озирнувся. Зате жінка озирнулась. У темряві на такій відстані не можна було розгледіти її обличчя, але Субота все-таки побачив — ні, не побачив, а відчув, що вона посміхається — зло, презирливо. Якимось шостим чуттям зрозумів: це Діана. У голові загурчало, і він почув виразні, немов у вухо сказані слова:

— Ти нічого не зміниш. Усе давно визначено.

— Борисе!!! — закричав він, зриваючись на хрип.

Той не почув і цього разу, і Субота зрозумів, що все одно доведеться наздогнати їх… Але чи встигне? Скільки залишилося до того моменту, як пролунає перший постріл і Борис упаде на мокрий асфальт, щоб більше ніколи не