read-books.club » Сучасна проза » Записки українського самашедшого 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки українського самашедшого"

86
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Записки українського самашедшого" автора Ліна Василівна Костенко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 99
Перейти на сторінку:
трагедія?

Дружина каже, що пошукає інше видавництво. А я кажу, хай видавництво пошукає мене. Жартую, звісно. Нікому я не потрібен. Зрештою, скину в блоґ, опублікую у віртуалі. Якась жива душа прочитає.

А може, й озветься. «Кисакукутьіскаковагорода?»

Сьогодні потрапили в дощ. Возив дружину на закупи, щоб їй самій не ходити, а вже коли під’їжджали до двору, линула злива. Вода заливала скло, я зупинив машину.

Ми сиділи, як у дощовій капсулі, омиті від усього на світі. їли виноград, сміялися і цілувались. У дружини були щасливі очі. Шкода, що такі зливи бувають короткочасними.

П’ятий місяць іракської війни. Горять і вибухають нафтогони. Зброї масового знищення так і не знайшли. Саддама Хусейна теж не знайшли. Чутка, що він уже вбитий. Однак арабський супутниковий канал транслював голос, таки схоже, його. Оплакує смерть Удая і Кусая. Загрожує Америці. Кажуть, зголив свої сталінські вуса, відпустив бороду і тепер невпізнанний. Весь час у русі, ніде надовго не зупиняється. То його бачили в арабській одежі на задньому сидінні машини «Ніссан». То в напрямку сирійського кордону, то іранського, то раптом у місті Мосул — зайшов у лікарню, потім вийшов і розчинився у повітрі. Послали туди військові підрозділи, гелікоптери. Блокували квартал, обшукали будинки, а він зник, щез, мов крізь землю провалився.

Ось уже й Маковія, середина серпня, перші птахи вже лаштуються відлітати у вирій. А нащо їм відлітати, у нас тут скоро свої тропіки будуть.

Плавляться асфальти. Тануть вершини Альп. Перегріваються атомні станції. Парижани стрибають у фонтани.

І пожежі. Страшні лісові пожежі.

У Португалії згоріло майже сто тисяч гектарів лісу. В Іспанії палають ліси. Горить французька Рів’єра. В Австралії полум’я охопило величезні масиви. Біжать страуси. Хапаються за голову кенгуру.

Убивча спека.

Вчені заговорили про початок глобального потепління.

Папа Римський з прочанами і туристами молиться в Римі про дощ.

В Індії бомба вибухнула на мосту.

У Багдаді біля йорданського посольства.

Швидкий поїзд Київ — Варшава протаранив на переїзді авто «Міцубісі-Кольт», протягнув кількасот метрів, після чого машина злетіла в урвище.

В Росії був спалах сальмонельозу.

У Казахстані випадок «бубонної чуми».

У Франції літак упав на дерево.

У Китаї оперували дівчинку, у якої три ноги.

Події начебто неспівмірні. Це якщо у світових масштабах. А в масштабах людської долі — моя дружина має рацію — сльоза дитини більша за космос. Для Борьки смерть його батька найстрашніше горе. Хлопчик, контужений на львівському авіа-шоу, а потім ще й травмований на «Норд-Ост», — це вже інший вимір біди. Ліберійський ампутант, про якого ніхто не знає, і астронавти з «Коламбії», про яких знає весь світ, старі самотні люди, що доживають віку в Чорнобильській зоні, і молоді хлопці, що гинуть на іракській війні, — усе це всесвітні лики трагедій, і нема їм числа. Як каже мій батько: «Буває горе велике, буває більше, а буває ще більше». В діапазоні таких градацій ми й живемо.

— Читав би ти краще світську хроніку, — каже дружина.

Лайза Мінеллі розлучається. Філіп Кіркоров обматюкав журналістку. У Брітні Спірс з’явився бойфренд.

На якомусь курорті в Італії — міжнародний турнір зі спортивних поцілунків.

У Роттердамі — чемпіонат з битви подушками.

У Донецьку поставили пам’ятник Кобзону.

Принц Савойський Емануеле Філіберто взяв шлюб з французькою актрисою Клотильд Куро.

І вперше в історії людства чоловік оженився в космосі — російський космонавт українського походження з громадянкою СПІА. Щоправда, на своєму весіллі фізично не був присутній, бо саме пролітав над екватором, але його наречена стояла у штаті Техас і дивилася в небо, обнявши картонний силует коханого.

Час нам усім дивитися в небо. Наш земляк космонавт Попович сказав, що над людством нависла смертельна небезпека, і що наш порятунок — Космос.

Земля з Космосу — блакитна, ніжна, пригадує він.

То як же її, блакитну й ніжну, покидати?

Тінейджер, той знайде собі заняття і там, увійде в галактичну мережу. А наш малий з його Гаррі Поттером? А мій батько у кріслі? А могила моєї матері?

Один американський астроном вважає, що мільйони років тому у Марса був свій Місяць. Колись скажуть, що у Сонця була своя Земля.

Наші миротворці уже на марші в пустелі, в камуфляжі піщаного кольору, добираються до місця дислокації. Броня розпечена, пісок шкварчить. Міражі мають обриси Вавилонської вежі.

Читаю в проурядовій газеті: «Україна отримала свій шанс заявити про себе у шаховій партії, яка розгорнута на шахівниці планети Земля».

Інших шансів у неї не було заявити про себе, крім як встрянути у чужу війну?!

Колись Александр Македонський теж, між іншим, там воював. Але ж не лише кров і попіл — цілу цивілізацію після себе залишив, еллінізм. Зруйнував Tip, спалив, перекатрупив, але ж і заснував Александрію. Морський порт. Центр культури й науки, а згодом і столицю Птолемеїв. І зараз стоїть.

А нинішні цивілізатори — що вони залишать по собі? Руїни, корпорації, синдикати? Людей на повідку у тюрмі Абу-Ґрейб?

Втім, добре було Александру Македонському. Коні нафти не потребують. Мечі, списи, метальні знаряддя — це не бомби й ракети. Та й щодо їжі його фаланги були невибагливі: хряпне шматок козлятини між розпечене каміння, вином з бордюга зап’є і вперед. Та й взагалі, метафори кульгають. А надто, коли йдеться про світову шахівницю. Це не гамбіт Стейніца. Це гамбіт Буша.

— А ти замислювався, хто придумав цей термін — глобалізація? — сказала дружина. — Нам накинули, ми й прийняли. А може, це Воланд придумав? Згадай глобус Воланда, що наливався вогнем там, де починається війна.

Вона має рацію, все приймаємо на віру. А якщо й не приймем, то що від цього зміниться? Ти ж на цій шахівниці пішак, завжди над тобою нависають чиїсь пазурі й клішні, хочуть тебе переставити згідно своєї гри.

І всі ці супутні терміни — новий світопорядок, золотий мільярд. А що за світопорядок, хто його запроваджує? Хто визначатиме цей золотий мільярд? А не золотий, отже, відбракують? За якими критеріями, за яким правом? Хто ті гросмейстери, що переставляють фігурки на шахівниці планети Земля?

Уже ж колись сфери впливу ділили, пакти укладали.

— Пам’ятаєш чаплінського «Диктатора», — каже дружина, — як він підфутболював глобус? Вони його таки підфутболять.

Дванадцятий рік нашої Незалежності. Військового параду і на цей раз не було. І літаки не ширяли з огляду на недавню річницю скнилівської трагедії. Були оркестри і спортивні змагання. До свята виготовили мільярдний п’ятак. Напої продавали в безпечній тарі. Пройшов окремий президентський полк.

На урочистих посиденьках виступив президент і ошелешив усіх заявою,

1 ... 75 76 77 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки українського самашедшого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки українського самашедшого"