Читати книгу - "Мертві душі"

життєвому своєму шляху дружитиме з такою людиною, їстиме з нею хліб-сіль і провадитиме приємно час, почне дивитися на неї скоса, коли вона стане героєм драми або поеми. Але мудрий той, хто не гребує ніяким характером, але звернувши на нього допитливий погляд, вивчає його до самих первинних причин. Швидко все перетворюється в людині; не зоглянешся, як уже виріс усередині страшний хробак, що самовладне обернув на себе всі життєві соки. І не раз не тільки широка пристрасть, але нікчемна хіть до чогось дрібного розросталася в народженому на кращі подвиги, примушуючи його забувати великі й святі обов'язки і в нікчемних брязкальцях убачати велике й святе. Незчисленні, як морські піски, людські пристрасті, і всі несхожі одна на одну, і всі вони, низькі й прекрасні, всі спочатку покірні людині і потім уже стають страшними владарями її. Блаженний, хто обрав собі з усіх найпрекраснішу пристрасть; зростає й десятериться щогодини й щохвилини незмірне його блаженство, і входить він глибше і глибше у безмежний рай своєї душі. Але є пристрасті, яких обрання не від людини. Вже народилися вони з нею у хвилину народження її на світ, і не дано їй сил ухилитися від них. Вищі веління ними правлять, і є в них щось таке, що вічно кличе, не вгамовується на все життя. Земне велике поприще судилося здійснити їм: байдуже, чи в похмурому образі, чи пролинувши світлим явищем, що порадує світ — однаково покликані вони для незнаного людиною блага. І може, в цьому ж самому Чичикові пристрасть, що пориває його, уже не від нього, і в холодному його існуванні закладено те, що потім повергне в прах і на коліна людину перед мудрістю небес. І ще таємниця, чому цей образ постав у поемі, що нині з'являється на світ.

Але не від того тяжко, що будуть незадоволені героєм, тяжко від того, що живе в душі непоборна впевненість, що тим самим героєм, тим самим Чичиковим були б задоволені читачі. Якби не зазирнув автор глибше йому в душу, якби не розворушив на дні його того, що уникає й ховається від світу, якби не розкрив найпотаємніших думок, яких нікому іншому не звіряє людина, а показав його таким, яким він здався усьому місту, Манілову й іншим людям, то всі були б радісінькі й мали б його за гарну людину. Дарма, що ні обличчя, ні весь образ його не метався б, як живий, перед очима: зате, закінчивши читати, душа не була б стривожена нічим, і можна сісти знову до картярського стола, який втішає усю Росію. Так, мої любі читачі, вам би не хотілося бачити виявлену людську убогість. Навіщо, кажете ви, до чого це? Хіба ми не знаємо самі, що є багато ганебного й безглуздого в житті? І без того трапляється нам часто бачити те, що зовсім не тішить. То вже краще показуйте нам прекрасне, принадливе. Хай краще забудемося ми! "Навіщо, брат, говориш мені, що справи в господарстві йдуть погано?" каже поміщик прикажчикові: "я, брат, це знаю без тебе, та в тебе мови хіба немає іншої, чи що? Ти дай мені забути про це, не знати цього, я тоді щасливий". І от, ті гроші, що якось зарадили б справі, ідуть на різні засоби для призведення себе в забуття. Спить розум, що, може, знайшов би раптове джерело великих коштів; а там маєток бух з аукціону, і пішов поміщик забуватися по світі з душею, від скрути готовою на підлоту, якої б сам вжахнувся раніш. Ще впаде обвинувачення на автора з боку так званих патріотів, які спокійно сидять собі по кутках і займаються зовсім сторонніми справами, складають собі капітальці, влаштовуючи долю свою коштом інших; та, як тільки трапиться щось, на їх думку, образливе для вітчизни, з'явиться яка-небудь книга, в якій прозирне іноді гірка правда, вони вибіжать з усіх кутків, як павуки, побачивши заплутану в павутинні муху, і зразу піднімуть крик: "А чи ж добре виводити це на світ, розголошувати про це? адже це все, що описано тут, це все наше, чи гаразд це? а що скажуть іноземці? Хіба весело чути погану думку про себе? Думають, хіба це не боляче? Думають, хіба ми не патріоти?" На такі мудрі зауваження, особливо про думки іноземців, признаюсь, нічого не можна придумати на відповідь. А хіба ось що: жили в одному далекому закутку Росії два жителі. Один був батько родини на ім'я Кифа Мокійович, чоловік вдачі лагідної, що провадив життя недбало. З родиною він не морочився; існування його було спрямоване більше в умоглядний бік і оберталося навколо такого, як він називав, філософічного питання: "Ось, наприклад, звір", говорив він, походжаючи по кімнаті: "звір народжується голий. Чому ж саме голий? Чому не так, як птах, чому не вилуплюється з яйця?

Як, далебі, теє: зовсім не зрозумієш натури, як більше в неї заглибишся!" Так мислив житель Кифа Мокійович. Та не в цьому ще головна річ. Другий житель був Мокій Кифович, рідний син його. Був він те, що звуть на Русі богатир, і в той час, коли батько міркував про народження звіра, двадцятилітня плечиста натура його так і поривалася розгорнутись. Ні за що не вмів він узятись злегка, завжди або рука в когось затріщить, або ґуля набіжить на чийомусь носі. В домі і в сусідстві все від дворової дівки до дворової собаки тікало геть, його побачивши, навіть власне ліжко в спальні потрощив він на друзки. Такий був Мокій Кифович, а втім, він був доброї душі. Та не в цьому ще головна річ. А головна річ ось у чому: "Зглянься, батечку пане Кифо Мокійовичу", казала батькові і своя, і чужа двірня: "що це в тебе за Мокій Кифович? Нікому від нього немає спокою, такий припертень!" — "Егеж, пустотливий, пустотливий", відказував звичайно на це батько: "та що ж робити: битися з ним пізно, та й мене ж усі обвинуватять у жорстокості; а людина він честолюбна: як станеш докоряти йому при другому-третьому, він угамується, але ж гласність, от лихо! місто дізнається, назве його зовсім собакою. Що, справді, думають, мені хіба не болить? хіба я не батько? Що займаюся філософією, та іншим разом не маю часу, так уже я й не батько? Та отже ні, батько! батько, чорт забери, батько! У мене Мокій Кифович ось тут сидить у серці!" Тут Кифа Мокійович бив себе дуже сильно в груди кулаком і доходив до цілковитого