Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Лео Таксиль мав масне, опасисте обличчя, на якому випиналися чималенькі вуса, широке чоло та велику лисину, з якої безугавно витирав піт, говорив чоловік голосно, з нестерпним марсельським акцентом.

Таксиль не міг уторопати, чому це нотаріус на ймення Фурньє захотів з ним побалакати, але мало-помалу почав тішитися думкою, що це якийсь добродій, цікавий до спостережень за людською натурою, як і багацько тих, кого у ті романтичні часи називали «філософами», котрий цікавиться його антиклерикальною полемікою та надзвичайними життєвими пригодами. От і почав Таксиль, напхавши рота, захоплено переповідати свої молодецькі зухвальства:

— Як я поширив чутку про акул у марсельській затоці, всі місця для купання, починаючи від Каталані й закінчуючи пляжем у Прадо, спорожніли на кілька тижнів, і мер міста заявив, що акули, либонь, прийшли з Корсики, пливучи за якимось кораблем, з якого у воду кидали рештки зіпсованого копченого м'яса, а муніципальна комісія запросила групу chassepots, аби все перевірили, скориставшись буксиром, і, уявіть, дійсно прибула сотня солдатів на чолі з генералом Еспіве! А та вигадка про Женевське озеро? Набігло газетярів з пів-Європи! Почалися розмови про те, що затоплене місто було зведене за часів Галльської війни[242], коли те озеро було настільки вузесеньким, що коли річка Рона протікала через водойму, річкові води не змішувалися з озерними. Місцеві човнярі зробили собі заробіток, возячи туристів на середину озера, де у воду наливали опію, щоб краще побачити дно… Один відомий польський археолог навіть відправив на батьківщину доповідь про те, що уздрів на дні озера перехрестя, на якому стояла статуя коня. Найголовніша особливість людської природи у тому, що люди ладні вірити у казна-що. Поза тим, як би тоді церква змогла проіснувати майже два тисячоліття, коли б у світі не було легковірних людей?

Симоніні спитав про ложу «Le Temple des amis de l'honneur français»:

— A чи важко вступити до масонської ложі?

— Достатньо бути добре матеріально забезпеченим і не жаліти грошей на чималенькі внески. Й завжди бути напоготові прикрити свого побратима. Що ж стосується моралі, то, хоч про неї чимало балакають, одначе головний речник Великої Колегії Статуту був власником борделю на рю де ля Шосе д'Атен, а один з Тридцяти трьох[243] найвпливовіших парижан — шпигун, ба навіть більше — голова розвідки, що, втім, одне й те саме. Такий собі Ебутерн.

— Але як вступають до братства?

— Проходячи обряди! Якби ви лишень знали! Гадки не маю, чи вірять вони насправді у Великого Архітектора Всесвіту[244], про якого багато говорять, але до своїх ритуалів вони ставляться серйозно. Знаєте, через що мені довелося пройти, щоб стати підмайстром?!

Далі Таксиль повів мову про обряди, від яких волосся сторчки ставало.

Симоніні не був певен, що завзятий брехун Таксиль не підбріхує, розповідаючи йому зараз байки. Тож він спитав, чи не здається чоловікові, що він розкриває таємниці, які член таємного товариства повинен ревно оберігати, й що він занадто розписав масонську обрядовість. На те Таксиль невимушено відповів, мовляв, «знаєте, я нікому нічого не винен. Ті телепні мене вигнали».

Видно, і його ворота в тісті через ту нову газету в Монпельє під назвою «Le Midi Républicain», де у першому номері було надруковано листи, в яких висловлювали заохочення й підтримку від різних відомих людей, між яких письменник Віктор Гюґо та політик й історик Луї Блан. Потім ці люди раптом розіслали у промасонські газети листи-заперечення, в яких жалілися, що їхні імена збезчещено. У ложі було проведено безліч слухань, протягом яких Таксиль на свій захист, по-перше, показав оригінали тих листів, а по-друге, пояснив поведінку Гюґо старечим маразмом літньої знаменитості, зіпсувавши свій перший доказ недопустимою образою величі своєї батьківщини та франкмасонського товариства.

Отак Симоніні пригадав, як, власне, під ім'ям Симоніні ж підробив листи Гюґо та Блана. Вочевидь, Таксиль зовсім забув про цей факт. Він так звик брехати, навіть самому собі, що коли згадував про ті листи, його очі світилися щирою вірою так, ніби вони були справжніми. І навіть якщо він кволо пригадував про нотаріуса на ймення Симоніні, навряд чи він пов'язував його з іменем нотаріуса Фурньє.

Втім, Таксиль не приховував своєї глибокої зненависті до своїх колишніх побратимів з ложі, і саме це мало значення.

Симоніні швиденько втямив, що завдяки заохоченій вигадницькій жилці Таксиля той може розпатякати чимало пікантного про Осман-бея. Одначе у його голові вже виринула інша невгасима ідея, яка спочатку була лише непевним відчуттям, інтуїтивним зародком, який згодом виріс у викінчений план, окреслений у всіх деталях.

Під час першої їхньої зустрічі виявилося, що Таксиль ласий попоїсти, тож удаваному нотаріусу спала на думку ідея запросити його до модного ресторанчика «Père Lathuile», де подавали добре відому poulet sauté й не менш добре знані тельбухи по-кайєннському, а про винний льох і говорити зайве: отож, прицмокуючи губами, я спитав, чи не хоче він за певну винагороду написати для якогось видавця мемуари про свою масонську минувшину. Почувши про винагороду, Таксиль надзвичайно захопився цією думкою. Призначивши чоловікові чергову зустріч, Симоніні відразу побіг до падре Берґамаскі.

— Послухайте мене, падре, — мовив він, — маємо тут запеклого антиклерикала, чиї антицерковні книжки вже не продаються, як колись. Поза тим, він чудовий знавець масонського світу, який має зуб на те братство. Варто лише навернути Таксиля у католицьку віру, аби він зрікся своїх антирелігійних творів і почав викривати масонські таємниці, як у ваших, єзуїтських, руках з'явиться невгамовний пропагандист.

— Але ж людина не може навернутися в один мент, лише тому, що ти їй наказав?

— Як на мене, у випадку з Таксилем — це лише питання часу. Достатньо заохотити його любов до розпускання брехливих пліток і переконати його, що він з'явиться на перших шпальтах газет, як цей чолов'яга несподівано змінить свої переконання: пригадуєте, як звали того грека, що, аби залишитися у пам'яті нащадків, спалив храм Артеміди в Ефесі?

— Герострат. Звісно, звісно, — відповів Берґамаскі, поринувши у думки. А потім додав:

— Утім, незвідані шляхи Господні…

— На скільки можемо розщедритись, щоб його навернення стало безперечним?

— Колись сказавши, що навертатися треба від щирого серця, ad majorent Dei gloriam[245], не будемо зараз вередливими. Проте не пропонуйте йому більше за п'ятдесят тисяч франків. Він, звісно, скаже, що це замало, але ви нагадаєте йому, що, з одного боку, він отримає нашу прихильність, котра безцінна сама