Читати книгу - "Ловець орлів"

якомога швидше обміняти свої шкурки на тканини, рушниці, ножі. В таборі було щонайменше дві тисячі шкурок, за чотири — п’ять днів ними заволодів Кі-па, а його крамниця зовсім спорожніла. Та невдовзі Кі-па отримав ще більше товарів, їх привезли на трьох великих човнах із форту на річці Йєллоустон. Нові товари були такі гарні, що аж очі вбирали. Особливо всіх зачарували ковдри різних кольорів, таких ковдр ні разу не продавали у форті Червоних Курток на півночі. Тож не дивно, що кожен хотів придбати собі хоч одну, а в усьому таборі не лишилося жодної бобрової шкурки. Тоді ватажки зібралися на раду й вирішили, де, на їх думку, найкраще ставити пастки.

Разом із новими товарами в гості до Кі-пи прибув якийсь великий білий вождь зі своїми людьми. Жив він, як розповів нам Кі-па, в далекій країні за величезним озером, у якому солона вода, і був дуже багатий та розумний. Усе розпитував про нас і про нашу країну. Для нього вбивали тут усіляких живих істот, малесеньких і дуже великих, які він збирався повезти з собою додому. Він купував у нас не тільки шкурки, а й кістки бізонів, ведмедів, лосів та багатьох інших тварин.

Одного дня мій батько, Короткий Лук і я завітали до нього в гості. Білий вождь спіймав павука і приколов його шпилькою на аркушику паперу. Потім поклав його під якусь дивовижну трубу і запросив нас подивитися крізь скляне вічко на павукову голову. Коли дійшла моя черга і я поглянув у трубу, мене наче морозом обсипало. Голова в павука була надзвичайно бридка, очі презлющі, а паща така величезна, що могла б роздерти бізона.

Потім ми роздивлялися в трубу краплину води. І знову нам відкрилося огидне видовисько: там повно кишіло черв’яків. Білий чоловік сказав нам, що в кожній краплині сила-силенна таких черв’яків. Ми, звичайно, не повірили йому. Просто білий чоловік був великий шаман[20] і, певне, начарував тих червів, аби показати нам, скільки в нього сили.

Старійшини племені вирішили повернутися в долину Малої річки, на місце попередньої стоянки, і там ловити бобрів. Про це рано-вранці повідомив усім табірний оповісник. Та невдовзі він розніс другу звістку:

— Завтра ми не вирушаємо. Сюди йдуть пікуні. Наші друзі зовсім близько!

Ми довідалися про це ще раніше від дружини Короткого Лука. Батько аж зблід, почувши цю новину, а ми мусили приховати від нього свою радість.

— Якщо вони розіб’ють свій табір біля нашого вігвама, ми відразу знімемося звідси, — сказав він матері.

Вона промовчала. Ми з Нітакі вибігли подивитися, чи не видно нашого племені. Невдовзі до нас підійшла мати. Великий Лук, інші ватажки «череванів», великі воїни і шамани виїхали зустрічати пікуні. А у вігвамі сидів мій батько і проклинав свій народ. Тяжко було в мене на серці. На очах у матері бриніли сльози. Мені хотілося побігти до вігвама й сказати батькові, що він зле робить і нівечить нам життя. Але в мене на вистачило мужності це зробити.

Короткий Лук та його люди невдовзі повернулися. З ними їхали Самотній Ходак, ватажки, великі воїни племені пікуні. Вони не помітили нас і попрямували до вігвама вождя «череванів», де на них чекали частування і люлька.

Ми ж не зводили очей із долини річки й нарешті побачили, як із-за лісу з’явилися перші вершники, а потім і вся довга колона пікуні. Плем’я зупинилось у широкому видолинку неподалік від річки й почало розбивати табір. Ми помчали до них, нас радісно вітали зусібіч. Ми знайшли своїх родичів — Лисові Очі, Білого Вовка, їхніх дружин, дітей. І знову вітання, слова радості й сльози щастя. Жінки та дівчата завжди плачуть од високих почуттів.

Коли жінки, поставивши вігвами, пішли по воду та хмиз, Лисові Очі, Білий Вовк і ще чимало воїнів повели мене до річки, посадили на березі і звеліли розповісти про все, що сталося з нами відтоді, як ми розлучилися з пікуні. Вони уважно слухали, передаючи один одному люльку, ні разу не перебили, аж поки я розказав про свою зустріч із ведмедицею та показав намисто з пазурів.

Тоді один старий воїн плеснув у долоні й вигукнув:

— Ха! Цей хлопець — справжній пікуні! Невже я сказав хлопець? Він мужчина, воїн!

— Ой! Ти правду сказав!

— Чистісіньку правду, найстаріший воїне! — підхопили інші.

О, як мене втішила ця похвала!

Коли я завершив розповідь, воїни довго мовчали. Нарешті заговорив Білий Вовк:

— Мені дуже соромно за мого старшого брата! Я мав би на нього розгніватись. Зле він робить, а найгірше те, що наражає на небезпеку дружину та дітей. Але що б я тут про нього не казав, він добрий, хоробрий чоловік. Одна біда — він надто гордий. І ось що я скажу: пожаліймо його. Він нещасний, боги відмовили йому в своїй ласці. Він загубив свій талісман, втратив своїх коней, змія його вжалила. Бідний він, дуже бідний. Не судімо його суворо! Будьмо всі дуже лагідні з ним і постараймося повернути його до племені.

І всі воїни погодилися з Білим Вовком. Хотілось їм, щоб батько примирився з пікуні. Я знайшов матір та сестру, і ми пішли додому.

Батько, звичайно, розсердився на нас.

— Ви, звісно, були в таборі пікуні. З ними вам краще, ніж зі мною, — дорікнув він.

— Не сердься, — відповіла мати. — Ти знаєш, ми завжди раді бути з тобою.

Він промовчав.

Незабаром до нашого вігвама почали сходитися гості. Першими з’явилися Білий Вовк і Лисові Очі. Прийшли й інші воїни, батькові друзі, що з ними він не раз пліч-о-пліч воював з ворогами. Усі його вітали дружньо, курили люльку, розповідали про своє життя і виходили, запрошуючи батька навідатися до них у гості.

Ніколи ще я не бачив батька таким похмурим і мовчазним. Уперше він мовчав, слухаючи, що говорили інші. Про себе йому нічого було розказувати. А про те, як втратив багатство, великий талісман, — навіть соромно признатися.

Білий Вовк та Лисові Очі пішли від нас останніми. Про все вони говорили, тільки не сказали того, що думали. Ні словом не обмовилися про те, що хотіли б повернути батька до рідного племені.

Ввечері, коли ми лишилися у вігвамі самі, прибув молодий посланець від Самотнього Ходака. Великий вождь запрошував свого давнього друга Самотнього Бізона разом повечеряти і викурити люльку. Вислухавши юнака, батько схопився на ноги, загорнувся в ковдру. Ми подумали, що він прийняв запрошення. У мене відлягло від серця, а очі