Читати книгу - "Володимир"

— Не говори, не говори про свою муку, Володимире, — перебила його Рогніда. — Адже все це вже позаду. — Помовчавши, вона додала: — Я рада, що ти зустрів мене не в Києві, а тут, у Вишгороді! Адже я боюсь Києва.

— Ти боїшся Києва? — Князь Володимир посміхнувся. — Послухай, Рогнідо, я не пізнаю тебе. У Полотську я знав тебе сміливою.

— Так, я була сміливою, — замислилась вона, — бо народилась і жила в Полотську, в лісах, у родині батька-воїна, сама боролась за життя і не боялась навіть смерті. — Вона на мить затялась і знову продовжувала: — Так було аж до того, коли зустріла тебе, та й тоді, вже зустрівши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас є син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе… Не смійся, не смійся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустріти… Боялась, не знала, як ти живеш у Києві, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?!

Оповивши руками шию князя, Рогніда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей.

Він дивився на неї такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогніди, — якийсь смуток, може, печаль.

— Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобі ще в Полотську, що покличу тебе, там нарік своєю жоною, а тепер покликав і в Київ, ждав, радий, що бачу…

— Княже мій, Володимире! — сказала на це Рогніда. — Я тебе бачила в Полотську, знала — княжого слова не зламаєш, вірила — покличеш мене… Боялась я тільки за серце твоє, бо люблю тебе всією душею.

Він розумів, про що говорить Рогніда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душі! Він думав, коли їхав до Вишгорода, одверто сказати Рогніді, що мав гріх у Києві, який спокутує й, либонь, довго ще спокутуватиме, — і коли б це нині зробив, усе сказав Рогніді, тоді справжня любов напевне осяяла б їхні душі.

Але вона дивилась на нього такими чистими очима, любов Рогніди була така безгрішна, що він не міг, не мав сили чимось її затьмарити.

— Моя дорога, рідна, — тепло сказав Володимир. — Ти мене бачила й знала в Полотську, нині я такий, як і був, вір мені, я щасливий, що ти приїхала сюди, дякую тобі, що народила мені сина. — Він обняв її стан, підвів ближче до вікна. — Поглянь, — промовив він. — Який чудовий світ, як хороше тут!

Було справді чудово, буяла весна, під самою стіною Вишгорода зеленів, бринів молодим листом ліс, скрізь жовтими, голубими, червоними вогнями сяяли трави, могутні води Дніпра линули й линули на південь, по ліву руку голубіла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле — з могилами по обрію, з кам’яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чоті, берегли землю, вдалині темнів Київ.

— Хіба не щастя, — говорив князь Володимир, — бути нам з тобою удвох? Я тобі сказав, що много і трудних діл уже содіяв, а ще більше мушу звершити, і вірю, знаю — звершу їх, бо так велить Русь… У цьому житті, в усіх моїх трудах ти допоможеш мені, Рогнідо, і я ніколи, чуєш, ніколи не забуду тебе…

Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла і зникла, бо вірив, що до них прийде щастя. Людям, і князям також, часто здається, що для цього треба так мало…

6

У Полотську, в суворій фортеці, рано втративши матір, Рогніда з юних літ стала господинею двору, їй підкорялись і виконували всі її загади дворяни, вона берегла ключі від клітей, медуш, всього добра. Так і мусило бути — батько й брати Рогніди воїни, їй по покону й праву, як єдиній жоні в родині, належало вести господарство, поїти їх і кормити.

Звичайно, добра київських князів важко було порівняти з статками Регволда в Полотську — князеві Володимирові належав великий терем на Горі, новий терем, побудований княгинею Ольгою в передградді, мали київські князі під своєю рукою Вишгород, Білгород, двори над Россю, Стугною, Либіддю, багато земель, лісів, перевесищ, бобрових гонів, бортневих ухожаїв на обох берегах Дніпра, Десни.

Як і на Горі, тут владно діяв старий покон, княгиня Ольга, устрояя землю, устрояла й свої добра — у своїх землях, в лісах і над ріками вона веліла поставити знамена, посилала туди волостелинів, посадників, тіунів, що іменем її визначали уроки й устави, збирали й везли до Києва оброк.

Тут, на Горі, княгиня Ольга сама приймала дань із земель, оброки з власних дворів, під її невсипущим оком в засіки зсипалось добро, в бретяниці лягали борті, в медуші — каді з воском і медом, в кліті — міхи, горючий камінь, риб’ячий зуб, боброві пахощі.

Тільки в старості, немічною ставши, довірила княгиня ключі від княжого добра Ярині, пізніше Малуші, а після неї Пракседі. Як було за Ольги, так ішло й тепер — у городах і весях сиділи волостелини, посадники, тіуни або їхні сини, за княжим теремом дивилась і мала ключі від усього добра на Горі Пракседа.

Прибувши до Києва, Рогніда кілька днів приймала в теремі боярських і воєводських жон, що йшли і йшли подивитись на полунощну княгиню, разом з Володимиром об’їхала Подол, передграддя, побувала в Білгороді над Ірпенем, заїжджала на деякі двори.

Оглянула вона й тереми на Горі й у передградді, кліті, медуші, бретяниці — віднині княгиня Рогніда ставала господинею княжого двору, мусила ощадно й по надобі все давати. Княгиню водила по господарству ключниця Пракседа, вона одмикала двері за дверями в клітях, докладно повідала, скільки й де в неї лежить зерна, міхів, де і які грають у медушах вина й меди.

Разом з княгинею до Києва приїхали й жони-дворянки, що служили їй у Полотську, — кормилиця Амма, яка годувала колись її саму, кілька полочанок — Кумба, Ерна.

Проте вона навіть гадки не мала припоручати добра Гори цим жонам — у них буде своя робота, вони допомагатимуть їй у палатах, доглядатимуть княжича Ярослава.

Через це княгиня Рогніда була дуже задоволена, коли оглянула добра з Пракседою, повернувшись до терема, сказала їй:

— Ти пильно стерегла княжі добра, ключнице, після такої брані навіть дивно, що ми маємо всього доста. Спасибі тобі, Пракседо!

Ключниця в пояс уклонилась княгині.

— Тепер іди, — стомившись після довгих оглядин, закінчила Рогніда. — А ключі, — вона не мала нічого злого