Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Який славний дім! — сказала Дезі. — І стоїть геть окремо; сад, чесне слово, вартий уваги! Хороша людина цей суддя. — Такі були її висновки від предметів до людей.

— Суддя як суддя, — відказав я. — Можливо, він і чудовий, але що ти побачила гарного, мила Дезі, в цьому квадраті з двома верандами?

Вона не завжди вміла висловити, що хотіла, тому лише поєднала свої враження з моїм питанням однією з посмішок, яка чітко говорила: «Нещирість — гріх. Адже ти бачиш просту чистоту ліній, яка робить будову легкою, і зелену черепицю, і білі стіни з прозорими, наче синя вода, шибками; ці широкі сходи, якими можна ступати поволі, у задумі, до величезних стовбурів, під тінь високих крон, де в просвітах сонце і тінь вирізняє яскраві і палкі квіти вдало розташованих клумб унизу. Тут відчуваєш себе зануреним у природу, що скупчилася під будинком і, розумно і спокійно тиснучись, витворює єдність з переднім і бічним фасадами. Навіщо ж, милий мій, ці зайві слова, в які ти сам не віриш?» Уголос Дезі промовила:

— Тут така благодать, аж наступає на серце. Цієї миті до нас з надр будинку вийшов Товаль.

— Вітаю, друже Товаль. Яка несподівана зустріч! — сказала Дезі. — Що ви тут робите?

— Чекаю на господарів, — відповів Товаль дуже вдало, тимчасом як Дезі, поправляючи під підборіддям стрічку дорожнього капелюшка, озиралася, стоячи в невеликій вітальні. Її швидкі очі помітили все: килим, лакований різьблений дуб, коминок і ретельно підібрані картини в горіхових і малахітових рамцях. Серед них була картина Гуеро, що зображає двох собак: одна лежить спокійно, встромивши морду в лапи, дивлячись людськими очима, інша, наструнчена, вся спрямована на щось невидиме.

— Господарів немає, — вимовила Дезі, підійшовши і розглядаючи картину, — господарів немає. Цей собака зараз гавкне. Вона ось-ось заллється. Хороша картина, друже Товаль! Можливо, собака бачить ворога?

— Або господаря, — сказав я.

— Тоді, певно, вона загавкає привітно. Що ж нам робити?

— Для вас приготовлені кімнати, — відповів Товаль, чиє худе, гостре обличчя з великими поблажливими очима, раптом прорізала загадкова усмішка. — Що ж до судді, то він, здається, тут.

— Тобто Адам Корнер? Ти казав, що так звуть цю людину. — Дезі подивилася на мене, щоб я пояснив, як це суддя тут, в той час як його немає.

— Товаль хоче, мабуть, сказати, що Корнер скоро приїде.

Мені при цій відповіді довелося сильно закусити губу, і вийшло на кшталт: «иче, ирно, изати, шщо, ирнер оро риїде».

— Ти щось їси? — сказала моя дружина, заглядаючи мені в обличчя. — Ні, я нічого не розумію. Ви мені не відповіли, Товаль, з якого дива ви тут опинились, хай вас і дуже приємно зустріти. Навіщо ви хочете мене в чомусь заплутати?

— Але, Дезі, — благально зітхнув Товаль, — чому ж я винен, що суддя — тут?

Вона жваво повернулася до нього гнівним рухом, який іще не встиг передатися погляду, проте одразу розсміялася.

— Ви думаєте, що я дурна? — поставила вона питання руба. — Якщо суддя тут і тримається так поштиво, що послав вас розповідати про себе таємничі історії, то передайте йому, будь ласка, що ми — теж, можливо, — тут!

Хай якою гарною не була ця гра, настала мить, коли треба було скинути полуду з жіночих очей.

— Дезі, — сказав я, взявши її за руку, — озирнися і знай, що ти у себе вдома. Я хотів тебе ще трохи помучити, але ти вже хвилюєшся, тож подякуй Товалеві за його турботи. Я тільки купив; Товаль витратив безліч свого зайнятого часу на все внутрішнє опорядження. Суддя справді тут, і цей суддя — ти. Тобі судити, чи добре вийшло.

Поки я пояснював, Дезі дивилася на мене, на Товаля, на Товаля і на мене.

— Присягнися, — сказала вона, пополотнівши від радості, — дай страшну морську клятьбу, що це… Ах, як безглуздо! Звичайно ж, в очах у кожного з вас відразу по одному будинку! І це я є той суддя?! Та хай він буде брудним сараєм…

Вона кинулася до мене і вимазала мене сльозами захвату. Те саме сталося з Товалем, який намагався не втратити свого поблажливого, саркастичного вигляду. Потім почався огляд, і коли він нарешті скінчився, в очах Дезі мінилися барвами усі речі, перспективи, квіти, вікна і завіски, як це буває на вологій поверхні мильної бульбашки. Вона сказала:

— Чи не здається тобі, що все раптом може зникнути?

— Ніколи!

— Ну, а в мене овеча вдача; коли що-небудь дуже добре, то мене чомусь одразу посідає страх, що в мене заберуть, зіпсують, що мені не буде вже добре…

ІІ

У кожної людини — не часто, не штучно, але само собою, і тільки в день дуже хороший, серед інших просто хороших днів настає потреба озирнутися, навіть побути тим, ким ти був колись. Вона схожа на перебирання старих листів. Такий стан виник одного разу в Дезі й у мене, і приводом стала її жовта сукня з коричневими торочками, що її вона берегла як пам’ять про карнавал на честь Фрезі Ґрант, «Тієї, що біжить по хвилях», і про ту зустріч у театрі, коли я мимоволі образив свого друга. Раз почалися спогади і тривали, з перервами, цілий день, за сніданком, обідом, прогулянкою, між сніданком і обідом і між роботою та прогулянкою. Говорячи про щоденне, кожен і далі згадував сцени в Гель-Г’ю і на «Нирку», який, до речі сказати, розбився рік тому, налетівши на рифи, причому врятувалися всі. Щойно чітко набігало минуле, воно ясно поставало і вимагало обговорення, і ми негайно починали переживати той чи інший випадок, з жалістю, що йому не дано повторитися знову — без неясного свого майбутнього. Чи було це передчуттям того, що ввечері спогади оживуть, або тим спокійним прибоєм, який нагадує людині, яка досягла берега, про неозорі простори, коли він ще не знав, який берег ховається за мовчанням горизонту, — сказати може лише нелюбов до свого життя, байдуже психічне дослідження. І ось ми заговорили про Біче Сеніель, яку я кохав.

— Ось ці очі бачили Фрезі Ґрант, — сказала Дезі, прикладаючи пальці до моїх повік. — Ось ця рука тиснула її руку. — Вона доторкнулась до моєї руки. — Там, у роті, є язик, який з нею говорив. Так, я знаю, це крутить голову, якщо в це вдуматись, — але потім приходить настрій серйозний, поважний, і хочеться ходити так, аби