Читати книгу - "Метелик"

далі робив свої обходи, перевіряючи роботу, і одного дня ми оглушили його ударом топорища, а потім потягли до мурашника. Ми роздягли тюремника догола й прив’язали до дерева, поклавши його на землю й зв’язавши йому ноги і руки мотузкою, яка правила нам для зв’язування дров.

Сокирою ми зробили кілька подряпин у різних місцях його тіла. А щоб він не закричав, ми набили йому повен рот трави, заткнули його кляпом, а тоді трохи зачекали. Але мурахи не накинулися на нього, тоді ми встромили в мурашник костур, вичекали, коли вони полізли на цей костур, і струсили його над тілом тюремника.

Тепер не довелося довго чекати. За півгодини вже тисячі й тисячі мурашок накинулися на нього. Ти бачив м’ясоїдних мурашок, Метелику?

— Ні, ніколи, Я бачив великих чорних мурах.

— Ці дрібнесенькі й червоні, як кров. Вони відривають мікроскопічні часточки тіла й носять до мурашника. Якщо ми зазнали страхітливого болю після укусів вогняних мух, то уяви собі, чого зазнав тюремник, якого живцем загризали тисячі мурашок. Його агонія тривала три з половиною доби. Через двадцять чотири години в нього уже не було очей. Я визнаю, що ми були немилосердні в своїй помсті, але треба зважити на те, що він зробив з нами! Звісно, наглядачі та інші тюремники-араби скрізь шукали його, здогадуючись, що ми причетні до цього зникнення.

В інших хащах ми щодня поволі копали яму, аби потім закопати там його останки. Наглядачі й далі не знаходили останків тюремника, але вони помітили, що ми копаємо яму. Коли ми йшли на роботу, вони ступали назирці за нами. Ось що нас і погубило.

Одного ранку ми, прийшовши на роботу, відв’язали тюремника, від якого лишився самий тільки кістяк, обліплений мурахами, і саме тієї миті, коли ми тягли його до ями (ми не могли його нести, щоб нас не покусали мурашки), нас заскочили троє тюремників-арабів та два наглядачі. Вони, сховавшись, терпляче чекали, поки ми його поховаємо.

І ось ми офіційно заявили, що спершу ми його вбили, а потім віддали мурашкам. Прокурор, який сперся на висновок судового лікаря, зробив припущення, що на тюремнику т не було жодної смертельної рани, отже, на його думку, ми віддали його з’їсти мурахам живцем.

Наш наглядач-захисник (там наглядачі виступають у ролі адвокатів) сказав нам, що коли наше твердження буде прийнято, то наші голови буде врятовано. Якщо ж ні, то нам каюк. Відверто кажучи, в нас мало надії. Ось чому ми зі своїм другом обрали тебе собі за спадкоємця.

— Будемо сподіватись, я нічого не успадкую від вас, я цього щиро бажаю.

Ми закурюємо, і я бачу, як він дивиться на мене з таким виглядом, мовби промовляючи: «Ну, що ти скажеш нам?»

— Послухайте, друзі, бачу, ви чекаєте, що я вам скажу: я волів би оцінити ваш випадок по-людськи. Тож хочу почути відповідь на останнє запитання, воно анітрохи не вплине на моє рішення: як гадає більшість у цьому залі й чому ви ні з ким не розмовляєте?

— Більшість вважає: ми мали б його вбити, але не віддавати мурахам з’їсти живцем. Що ж до нашої мовчазності, то ми ні з ким не розмовляємо, бо одного дня всі ми мали нагоду збунтуватися і втекти, але цього не зробили.

— Друзі, послухайте мене. Ви вчинили правильно, відплативши тюремникові сторицею за те, що він зробив з вами: його вчинок з гніздом ос чи вогняних мух не можна було простити. Коли вас гільйотинуватимуть, то в останню мить напружено думайте тільки про одне: «Мені відрубають голову, це триватиме тільки півхвилини, необхідні для того, аби прив’язати мене, просунути мою голову в отвір гільйотини й опустити ніж. Його ж муки тривали шістдесят годин. Отже, я став переможцем». А щодо людей з цієї зали, то я не знаю, чи ви маєте слушність, бо ви могли вважати, ніби бунт, вчинений того дня, допоміг би вам усім разом утекти, а інші могли дотримуватися іншої думки. До того ж під час бунту можна було, не бажаючи того, когось убити. Поки що з усіх, хто тут є, гадаю, головами ризикуєте тільки ви й брати Гравілі. Друзі, кожна окрема ситуація неодмінно викликає різну реакцію.

Задоволені нашою розмовою, двоє бідолах покинули мене і знову поринули в мовчанку, яку вони перервали заради мене.

Втеча людоїдів

«Вони його зжерли, цього одноногого!», «Прошу вас, рагу, з дерев’янки!» Або голос, що імітує жіночий голос: «Чи не бажаєте, пане, шматок добре підсмаженої без перцю чоловічини?»

Рідко траплялося, щоб пізньої ночі хтось не викрикнув ту чи ту з цих трьох фраз.

Клузйо і я запитували себе, кого стосувалися ці слова, викрикнуті серед ночі.

Сьогодні пополудні я отримав ключ до розгадки цієї таємниці. До мене підійшов один з головних героїв тієї події, майстер грабувати сейфи, його звати Маріус де Ла-Сьйота. Коли він дізнався, що я знав його батька, Тітена, то не побоявся поговорити зі мною.

Розповівши йому дещо про свою втечу, я спитав його, що виглядало цілком природно:

— А що тебе сюди привело?

— Ох, мене, — зітхнув він, — сюди привела одна брудна історія. Боюсь, за звичайнісіньку втечу схоплю п’ять років. Я брав участь у втечі, яку назвали «втечею людоїдів». Ти ж бо чув викрики серед ночі: «Вони його зжерли» або «Прошу вас, рагу з дерев’янки!» Це стосується братів Гравілів.

Нас шестеро втекло з «Сорок другого кілометра». Серед втікачів були ліонці Деде та Жан Гравілі, брати тридцяти та тридцяти п’яти років, один марселець і я, а також один чолов’яга з дерев’яною ногою родом з Анже та двадцяти— трирічний юнак, що був йому за жінку. Ми вдало вийшли з Мароні, але в морі ми не змогли впоратися із своїм човном, і за кілька годин нас викинуло ір узбережжя Нідерландської Гвіани.

Ніщо не вціліло після цієї катастрофи, ні наші харчі, ні будь-що інше. Ми опинилися, на щастя, вдягнені, в джунглях. Скажу тобі, в цьому місці нема берега, море проникає в праліс. Ці джунглі тут непрохідні, неприступні, там скрізь лежать то зламані, то підмиті й викорчувані з корінням дерева, які безладно попадали одні на одних.

Пробираючись цими хащами цілий день, ми нарешті дісталися суходолу. Тоді поділилися на три пари: брати Гравілі, я і Гезепі, чолов’яга з дерев’яною ногою та його юний друг. Одне слово, ми розійшлися парами в різні сторони, а через дванадцять днів четверо нас — брати Гравілі, Гезепі і я знову зустрілися майже