Читати книгу - "Лялька"

— Перший поворот, а гнідий зараз за ним.

— Другий… Знову вирвався…

— Але гнідий не відстає…

— Малинова куртка ззаду…

— Третій поворот…

Але Юнг на них не звертає ніякісінької уваги…

— Гнідий доганяє…

— Дивіться!.. Дивіться!.. Малиновий випереджає гнідого…

— Гнідий позаду…. Програли, добродію…

— Малиновий доганяє Юнга…

— Не дожене, він уже підганяє коня…

— Ого… го… Браво, Юнг!.. Браво, Вокульський!.. Коник летить, як птах… Браво!..

— Браво!.. Браво!..

Дзвінок. Юнг виграв. Високий спортсмен узяв коня за повід і, підвівши до суддівської трибуни, закричав:

— Султан!.. Жокей — Юнг!.. Власник — анонім…

— Який там анонім!.. Вокульський!.. Браво, Вокульський!.. — галасувала юрба.

— Власник — пан Вокульський! — потвердив високий спортсмен і одіслав коня на аукціон.

Юрба з захопленням сприйняла перемогу Вокульського.

Ще ніколи скачки так не хвилювали глядачів: усі раділи, що варшавський купець побив двох графів.

Вокульський підійшов до екіпажа графині. Пан Ленцький і старі дами поздоровляли його, панна Ізабелла мовчала.

В цей час до Вокульського підбіг високий спортсмен.

— Пане Вокульський, — сказав він, — ось ваші гроші.

Триста карбованців приз і вісімсот за коня; я його купив…

Вокульський, тримаючи в руках пачку банкнотів, звернувся до панни Ізабелли.

— Ви дозволите вручити вам ці гроші для вашого притулку?..

Панна Ізабелла взяла гроші й подивилась на нього з чарівною усмішкою.

Раптом Вокульського хтось штовхнув. То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому:

— Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують…

Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! — уклонився він графині й Заславській.

Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі:

— Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками…

— Пане бароне… — втрутилась Заславська.

— Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить…

Вокульський, що стояв позад барона, торкнув його за плече і сказав:

— На одне слово, пане бароне.

— А, це ви, — відповів барон, пильно дивлячись на Вокульського.

Вони одійшли вбік.

— Пане бароне, ви мене штовхнули…

— Прошу пробачення.

— Мені цього мало.

— Ви хочете сатисфакції? — спитав барон.

— Так.

— В такому разі до ваших послуг, — сказав барон, шукаючи візитної картки. — Тьху, чорт! Забув картки… Може, у вас є блокнот і олівець, пане Вокульський?

Вокульський подав йому свою візитну картку і блокнот, в якому барон записав адресу і своє прізвище, не проминувши нагоди зробити в кінці велику закарлючку.

— Мені буде приємно, — додав він, кланяючись Вокульському, — поквитатися з вами за мого Султана.

— Постараюсь задовольнити вас, пане бароне.

Вони розійшлися, обмінявшись якнайчемнішими поклонами.

Графиня розсердилась і сказала їхати додому, не чекаючи кінця змагань. Вокульський ледве встиг підійти до екіпажа й попрощатися з дамами. Перш ніж коні рушили, панна Ізабелла вихилилась з екіпажа і, простягнувши Вокульському кінчики пальців, промовила:

— Merci, monsieur…[72]

Вокульський остовпів од радості. Він побув ще на одному заїзді, але це бачив, що круг нього діється, і, скориставшись перервою, залишив іподром.

Просто із скачок Вокульський поїхав до Шумана.

Доктор сидів коло відчиненого вікна в приношеному ватяному халаті і читав коректуру своєї етнографічної брошури; було в ній лише тридцять сторінок, але, щоб їх написати, він використав тисячі спостережень і витратив чотири роки праці. Це було дослідження про колір і будову волосся людності, яка населяла Царство Польське. Вчений доктор всім казав, що книжки його куплять щонайбільше кільканадцять примірників, проте нишком замовив чотири тисячі і був певний, що вона витримає і друге видання. Посміюючись із своєї улюбленої спеціальності та нарікаючи, що вона нікого не цікавить, Шуман в глибині душі вірив, що нема культурної людини, яку б глибоко не цікавило питання про колір волосся та співвідношення його діаметрів. В цю хвилину він саме думав, чи не поставити на брошурі епіграфом афоризм: «Покажи мені твоє волосся, і я скажу тобі, хто ти».

Коли Вокульський увійшов у його кімнату і, стомлений, сів на канапу, доктор одразу почав:

— Що воно за неуки, оті коректори… Тут у мене наведено кілька сот десяткових дробів, і, уяви собі, — половина їх набрана з помилками… Вони думають, що якась там тисячна або сота частка міліметра нічого не означає, а не знають, недоумки, що саме в ній і полягає весь сенс. Хай мене чорти візьмуть, коли в Польщі можливе не тільки винайдення, а навіть друкування логарифмічних таблиць! Порядний поляк пріє вже над другим десятковим дробом, на п’ятому у нього починається гарячка, а на сьомому хапає грець… Ну, що там у тебе чувати?

— Дуель, — відповів Вокульський.

Доктор підхопився з крісла й так рвучко побіг до канапи, що поли його халата розвіялись, і він став схожий на кажана.

— Що?.. Дуель?.. — крикнув він, блискаючи очима. — І ти, може, думаєш, що я піду з тобою в ролі лікаря?.. Буду дивитись, як два дурні стрілятимуть один одному в лоб, і, може, ще котрого-небудь буду перев’язувати?.. Навіть не подумаю втручатися в ці дурощі!.. — кричав він, хапаючись за голову. — Зрештою я не хірург і взагалі вже давно розпрощався з медициною…

— Та ти будеш не лікарем, а секундантом.

— A-а… то інша річ, — одразу заспокоївся лікар. — З ким?..

— З бароном Кшошовським.

— Добро стріляє, — буркнув доктор, випинаючи нижню губу. — А за що?..

— Штовхнув мене на скачках.

— На скач… А що ти там робив, на тих скачках?..

— Виставляв коня і навіть одержав приз.

Шумаи ляснув себе по потилиці і раптом, підійшовши до Вокульського, розсунув йому повіки й почав пильно дивитися в очі.

— Ти думаєш, що я здурів? — спитав Вокульський.

— Поки що ні. Скажи, — додав Шуман, трохи помовчавши, — це ти серйозно чи жартуєш?

— Цілком серйозно. Не погоджусь ні на які переговори і поставлю якнайсуворіші умови.

— Що, спідниця?.. Навіть півні б’ються тільки за…

— Шуман… обережніше! — перебив його Вокульський здавленим голосом і випростався на канапі.

Доктор знову пильно подивився на нього.

— Навіть так? — буркнув він. — Гаразд, буду твоїм секундантом. Якщо маєш розбити довбешку, то розбивай при мені, може, я тобі чим-небудь допоможу…

— Я зараз пришлю сюди Жецького, — сказав Вокульський, тиснучи йому руку.

Від лікаря він пішов у свій магазин, коротко переговорив з паном Ігнацом і, повернувшись додому, о десятій ліг спати. Спав як убитий. Його лев’яча натура потребувала сильних зворушень, і тільки після них в його запальній душі відновлювалась рівновага.

Другого дня о п’ятій годині після полудня Жецький з Шуманом їхали до графа-англійця, який був секундантом Кшешовського. Обидва приятелі Вокульського цілу дорогу