Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

меж вами ж я, погані,

Так опоганивсь, що й не знать,

Чи й був я чистим коли-небудь,

Бо ви мене з святого неба

Взяли меж себе – і писать

Погані вірші научили.

Ви тяжкий камень положили

Посеред шляху… і розбили

О його… бога боячись!

Моє малеє, та убоге,

Та серце праведне колись!

Тепер іду я без дороги,

Без шляху битого… а ви!

Дивуєтесь, що спотикаюсь,

Що вас і долю проклинаю,

І плачу тяжко, і, як ви…

Душі убогої цураюсь,

Своєї грішної душі!

[Перша половина 1850, Оренбург]

НА БАТЬКА БІСОВОГО Я ТРАЧУ…

На батька бісового я трачу

І дні, і пера, і папір!

А іноді то ще й заплачу,

Таки аж надто. Не на мир

І на діла його дивившись,

А так, мов іноді, упившись,

Дідусь сивесенький рида —

Того, бачте, що сирота.

[Перша полонина 1850, Оренбург]

І ДОСІ СНИТЬСЯ: ПІД ГОРОЮ…

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком:

«Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?»

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас,

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

[Перша половина 1850, Оренбург]

МІЙ БОЖЕ МИЛИЙ, ЗНОВУ ЛИХО…

Мій боже милий, знову лихо!..

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувать

Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!.. Ізнову потекла

Мужицька кров! Кати вінчанні,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

[1853–1859, Новопетровське укріплення – С.-Петербург]

НЕОФІТИ (ПОЕМА)

Сия глаголет господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасение моє прийти, й милость моя открыется.

Исаия, Глава 5 (6), с. І

М. С. Щепкину. На память

24 декабря 1857

Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне

Мою сиротину,

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

Привітаєш – убогая,

Сірая, з тобою

Перепливе вона Лету

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.

Давно вже я сиджу в неволі,

Неначе злодій взаперті,

На шлях дивлюся, та на поле,

Та на ворону на хресті

На кладовищі. Більш нічого

З тюрми не видно. Слава богу

Й за те, що бачу. Ще живуть,

І богу моляться, і мруть

Хрещені люде.

Хрест високий

На кладовищі трохи збоку

Златомальований стоїть.

Не вбогий, мабуть, хтось лежить?

І намальовано: розп'ятий

За нас син божий на хресті.

Спасибі сиротам багатим,

Що хрест поставили. А я…

Такая доленька моя!

Сиджу собі та все дивлюся

На хрест високий із тюрми.

Дивлюсь, дивлюся, помолюся:

І горе, горенько моє,

Мов нагодована дитина,

Затихне трохи. І тюрма

Неначе ширшає. Співає

І плаче серце, оживає

І в тебе, боже, і в святих

Та праведних твоїх питає,

Що він зробив їм, той святий,

Той назорей, той син єдиний

Богом ізбранної Марії.

Що він зробив їм? І за що

Його, святого, мордували,

Во узи кували;

І главу його честную

Терном увінчали?

І вивели з злодіями

На Голгофу-гору;

І повісили меж ними —

За що? Не говорить

Ні сам сивий верхотворець,

Ні його святії —

Помощники, поборники,

Кастрати німиє!

Благословенная в женах,

Святая праведная мати

Святого сина на землі,

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кровавої лила,

Так, як і ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твоєго розп'ятого сина!..

Ти матер бога на землі!

Ти сльози матері до краю,

До каплі вилила! Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

I

Не в нашім краю, богу милім,

Не за гетьманів і царів,

А в римській ідольській землі

Се беззаконіє творилось.

Либонь, за Декія царя?

Чи за Нерона сподаря?

Сказать запевне не зумію.

Нехай за Нерона.

Росії

Тойді й на світі не було,

Як у Італії росло

Мале дівча. І красотою,

Святою, чистою красою,

Як тая лілія, цвіло.

Дивилася на неї мати

І молоділа.

І дівчаті Людей шукала. І найшла.

Та, помолившись Гіменею

В своїм веселім гінекею,

В чужий веселий одвела.

Незабаром зробилась мати

Із доброї тії дівчати:

Дитину-сина привела.

Молилася своїм пенатам

І в Капітолій принесла

Немалі жертви. Ублагала

Капітолійський той синкліт,

Щоб первенця її вітали

Святії ідоли. Горить

І день і ніч перед пенатом

Святий огонь. Радіє мати:

В Алкіда син її росте,

Росте; лицяються гетери

І перед образом Венери

Лампаду світять.

II

Тойді вже сходила зоря

Над Віфлеємом. Правди слово,

Святої правди і любові

Зоря всесвітняя зійшла!

І мир, і радость принесла

На землю людям. Фарисеї

І вся мерзенна Іудея

Заворушилась, заревла,

Неначе гадина в болоті.

І сина божія во плоті

На тій Голгофі розп'яла

Межи злодіями. І спали,

Упившись кровію, кати,

Твоєю кровію. А ти

Возстав од гроба, слово встало.

І слово правди понесли

По всій невольничій землі

Твої апостоли святії.

III

Тойді ж ото її Алкід,

Та ще гетери молодії,

Та козлоногий п'яний дід

Над самим Аппієвим шляхом

У гаї гарно розляглись,

Та ще гарніше попились,

Та й поклонялися Пріапу.

Аж гульк!.. Іде святий Петро

Та, йдучи в Рим благовістити,

Зайшов у гай води напитись

І одпочити. «Благо вам!» —

Сказав апостол утомленний

І оргію благословив.

І тихим, добрим, кротким словом

Благовістив їм слово нове,

Любов, і правду, і добро,

Добро найкращеє на світі,

То братолюбіє. І ситий,

І п'яний голий отой Фавн,

І син Алкід твій, і гетери —

Всі, всі упали до землі

Перед Петром. І повели

До себе в терми на вечерю

Того апостола…

IV

І в термах оргія. Горять

Чертоги пурпуром і златом,

Куряться