Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

21 квітня командир бригади надіслав кур’єрів до С. Петлюри, польського командування, командирів бригад О. Станиміра і М. Барана. Галичани були впевнені, що після приєднання до армій УНР та Повстанської вони візьмуть участь у поході на Київ та відновленні української державності[504].

Час виступу обрано напрочуд вдало. 23 квітня 1920 р. у Києві була скликана Перша галицька конференція, на яку виїхали всі політпрацівники і дехто з командирів. У її роботі брали участь діячі ЦК КП(б)У і уряду України В. Затонський, П. Любченко, Ф. Кон, В. Блакитний. З військ прибули 185 делегатів, у тому числі комуністи В. Порайко, Ф. Конар-Палащук, О. Нагуляк, І. Цепко, Я. Струхманчук, а також представники інших партій або безпартійні Ф. Замора, М. Балицький, В. Бобинський, Є. Яворівський, Д. Білик. У розпалі дискусії Затонський раптом повідомив: уранці польська армія порушила перемир’я і перейшла в наступ. Разом з пілсудчиками йшли частини С. Петлюри. Дві галицькі бригади (ІІ, ІІІ) перейшли на бік поляків і Головного Отамана. Затонський заявив, що вирушає на фронт, і закликав усіх повернутися до частин. Місцем збору призначено бендерські казарми. Але на фронт більшість із них не потрапили.

Напередодні у «Червоному стрільці» була опублікована «заспокійлива» відозва голови Раднаркому республіки Х. Раковського. «Єдина наша мета, – звертався він до галичан, – допомогти Східній Галичині вирватись з-під ярма польських панів і утворити в Галичині незалежну владу галицьких робітників і селян… Коли Галичина буде вільною, галицькі робітники і селяни самі вирішать – чи увійти їм у федеративний союз з радянськими республіками України і Росії». Однак ця відозва до військ не дійшла.

23 квітня зв’язкові Ю. Головінського розвезли по бригадах ЧУГА наказ про виступ. У ньому зазначалось:

«Два місяці вже минуло, як Українська Галицька Армія, виснажена довгими боротьбами й лютою пошестю, заключила злуку з большевиками. Великі надії ми покладали на цю злуку. Ми вірили, що вона принесе нам визволення найдорожчої нам Галичини, від польського панства, але гірко на цім завелись. Вже зразу було видно, що союз з большевиками веде наше стрілецтво до пової неволі – неволі жидівсько-московської комуни, а не до визволення.

Що ж дали нам большевики? Розділили нашу Армію між поодинокі советсько-московські дивізії, старшин наших частіш вимордували, частіш вивезли в далекі московські лягери, наслали хмару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили наше духовенство, хотіли ще вирвати з наших зболілих грудей наш послідний скарб – любов до свого народу – і під покришкою комуністичних кличів стопити нас в єдіну нєдєліму совєтску Рассею.

Наша Армія як така вже перестала існувати для зовнішнього світу. Не маючи вже ніякого представництва, замовкла перед цілим світом. За що мог говорити лише тов. Троцький, Лєнін, Нахамкес, Муралов і прочі спасителі. А тепер знова надійшов мент, де Українсько-Галицьке стрілецтво скинуло своїх опікунів і віддихнуло свобідніше.

Може знов закинуть нам зраду? Зраду закинуло нам в минувшім році здеправоване наддніпрянське правительство, коли ми перейшли до Денікіна. Закинув нам зраду Денікін, коли ми опинились над пропастю безвихідного положення в його союзі і конечністю рятунків були приневолені шукати союзу з большевиками.

Закинуть нам тепер зраду й большевики, що ми їх опустили. Однак ні один щирий Українець не посміє нам закинути, що ми зрадники свого народу. Коли треба буде завести комуну у себе, то заведемо її, як ми схочемо й як сего буде вимагати інтерес нашого народу.

Ширший світ довідається ще о нас і осудить, чи доброю ми йшли дорогою, чи злою. Як би се не було, факт є, що в історії не було другої подібної армії, яка би перейшла стільки горя, злиднів і наруг, як Ти, Українське Галицьке Стрілецтво. Але й нема другого приміру в цілім світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свойого народу, як Ти, Український Стрільче.

Команда Бригади все йшла за голосом дорогих їй Стрільців. І коли побачила, що послідня дошка рятунку, якого ми сподівалися від нашого нового опікуна, завела – рішилась на послідну пробу визволення. Тож нехай ніхто з Вас не вагається, куди йому тепер йти. Наш клич тепер один: Скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах й бити всіх ворогів. Тоді тільки станемо сильними й проб’ємо собі дорогу до визволення рідної нам Галичини.

Нехай живе Самостійна Українська Народня Республіка»[505].

Згідно з планом командування, усім бригадам ставилися завдання: розгромити тилові частини XII армії, захопити Вінницю, Жмеринку та з’єднатися із Повстанчою армією Омеляновича-Павленка. Але спозаранку того фатального дня почалися незгоди. 1-а бригада цей виступ не підтримала і залишилася на місці. Полки ж бригад Головінського і Станиміра під Вінницею наштовхнулись на вогонь піднятих по тривозі підрозділів охорони штабу 45-ї дивізії. Невдовзі налетіли кіннотники кавбригади Григорія Котовського. В сутичці з червоними галичани зазнали втрат, відступили і потрапили під вал польських військ.

Польське угруповання вранці 25 квітня проломили фронт, ослаблений несподіваними діями галицьких частин. 27-го вони оточили і роззброїли бригади. Дві тисячі галичан опинилися за колючими дротами концтаборів – насамперед Тухолі. 21, 23, 26 і 29 травня сюди прибули перші транспорти галичан, всього близько 600 осіб. 23 липня до шестисот таборитів приєднались генерал М. Тарнавський, поручник Р. Купчинський, хорунжий Б. Купчинський, заарештовані в с. Васютин на Рогатинщині[506]. Лише окремим групам вдалося вислизнути із залізного кільця і пробитися до армії М. Омеляновича-Павленка. На початку вересня галицькі частини під командуванням генерала А. Кравса здійснили героїчний рейд окупованим Поділлям, далі – через Карпати до Чехословаччини. Невдовзі у таборі Німецьке Яблонне опинилось 5 тис. інтернованих військових, з яких створено галицьку бригаду[507].

А що сталося з першою бригадою січовиків? У день заколоту до неї під Чуднов прибули В. Затонський та І. Дубовий, які мали намір негайно роззброїти галичан. Але М. Баран, А. Бізанц, З. Носковський запевнили їх, що бригада і далі буде битися проти поляків. Їм повірили.

Невдовзі польські частини легіонерів і уланів з’явилися перед фронтом галичан. Зав’язався бій. Перші атаки ворога були відбиті. На другий день противник знову навалився на полк З. Носковського і Р. Волощука. Та тільки тоді, коли сусідня Таращанська бригада без попередження відійшла і ворожі частини вдарили по оголеному флангу, галичани не витримали. Відступаючи, вони завдавали ворогу втрат. На околицях станції Бабушки відхід бригади прикривали сотні М.