Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

— Так, і дуже шкодую про те, що не була поруч. Може, я могла б чимось зарадити, відвезти її до лікаря чи ще щось.

— Ні, люба. Ви нічим би не зарадили. Вона не була хвора. У неділю ми завжди возили її до церкви, і зазвичай вона чекала на нас уже вдягнена, сидячи на своєму ґанку. Але тієї неділі вранці, коли ми збиралися їхати, її там не було. І це нас дуже здивувало. Мій чоловік Рей підійшов і постукав у двері, але вона не відповіла. Тож він зайшов усередину і за кілька хвилин повернувся сам. Я спитала: «Рею, де місіс Тредґуд?» А він відповів: «Серденько, місіс Тредґуд померла», а потім сів на сходи й заплакав. Вона померла уві сні, зовсім спокійно. Думаю, вона знала, що її час наближається, бо, коли б я не приходила до неї, вона завжди казала: «Дивіться, Джонні, якщо зі мною щось трапиться, я хочу, щоб ці речі забрала Евелін». Вона так високо вас цінувала. Весь час розхвалювала вас, казала, що одного дня ви неодмінно приїдете сюди й покатаєте її на своєму новому «кадилаку». Бідолашна старенька, коли вона померла, у неї майже не було ніякого майна, окрім кількох дрібничок. До речі, дозвольте, я принесу те, що вона вам залишила.

Місіс Гартман повернулася з картиною, на якій оголена дівчина гойдалася на гойдалці на тлі блакитних бульбашок, коробку з-під взуття і скляну банку з чимось схожим на гальку.

Евелін взяла банку до рук.

— Що за…

Місіс Гартман засміялася.

— Це її жовчні камені. Один Господь відає, чому вона вирішила, що ви захочете їх мати.

Евелін розкрила коробку з-під взуття. Усередині вона знайшла свідоцтво про народження Альберта, диплом про освіту Клео зі Школи мануальної терапії Палмера в Дейвенпорті, штат Айова, виданий 1927 року, і близько п’ятнадцяти брошурок різних поховальних бюро. Потім вона знайшла конверт, повний фотографій. Першою була фотографія чоловіка й маленького хлопчика в матроському костюмчику, який сидів на півмісяці. Наступною — шкільна фотографія маленького білявого хлопчика 1939 року, на звороті якої було написано: «Кукса Тредґуд, 10 років». Потім вона знайшла сімейний портрет усієї родини Тредґудів, зроблений 1919 року — Евелін мала таке відчуття, ніби бачить давніх друзів. Вона одразу ж упізнала Бадді, з його сяючими очима й широкою посмішкою. Ось Ессі Рю та близнючки, ось Леона, тримається, як королева. І маленька Іджі з її іграшковим півником. А позаду, в довгому білому фартуху, — Сипсі, позує з усією серйозністю.

Одразу ж за нею Евелін знайшла фотографію молодої жінки в білій сукні, яка стоїть у тому самому дворі, затуляючи очі від сонця й усміхаючись фотографу. Евелін подумала, що це, мабуть, найкраще людське створіння з усіх, що вона бачила, з довгими віями і доброю посмішкою. Але цю жінку вона не впізнала та спитала у місіс Гартман, чи знає вона, хто це.

Місіс Гартман надягла окуляри, що висіли в неї на шиї на ланцюжку, і деякий час із подивом розглядала фотографію.

— О, я скажу вам, хто це! Це та давня її подруга, яка жила тут певний час. Вона була з Джорджії… Рут, прізвище не пам’ятаю.

Господи, подумала Евелін, Рут Джеймісон. Мабуть, знімок був зроблений першого літа, коли вона приїхала до Вісл-Стоп. Евелін знову глянула на фотографію. Вона й не здогадувалася, що Рут була настільки вродлива.

На наступній фотографії була сивоволоса жінка у мисливській шапочці, що сиділа на коліні в Санта-Клауса, з написом на зворотному боці: «З Різдвом! 1956 р.».

Місіс Гартман узяла її й засміялася:

— О, це та стара пустунка, Іджі Тредґуд. Вона колись тримала тут кафе.

— Ви знали її?

— А хто ж не знав! Вона була справжній ураган, ніколи не знаєш, що утне наступної миті.

— Подивіться, місіс Гартман, ось фотографія місіс Тредґуд.

Фотографію було зроблено в центрі міста в універмазі Лавмена років двадцять тому. Місіс Тредґуд уже посивіла й виглядала майже так само, як тоді, коли Евелін бачила її востаннє.

Місіс Гартман узяла фотографію до рук.

— Благослови її Боже, я пам’ятаю цю сукню. Темно-синя, кольору морської хвилі, у білий горошок. Вона, мабуть, років тридцять цю сукню носила. Хотіла, щоб після її смерті весь одяг було віддано нужденним. Насправді вона не мала нічого цінного, бідолашна душа. Одне лишень старе пальто та кілька домашніх суконь. Усі нечисленні меблі з її будинку вивезли, окрім крісла-гойдалки на ґанку — його я просто не змогла віддати. Вона так звикла сидіти в ньому день і ніч, чекаючи, коли пройде наступний потяг. Не можна було віддати його чужим людям, неправильно це. Будинок вона заповіла нашій доньці Террі.

Евелін продовжувала виймати речі з коробки.

— Дивіться, місіс Гартман, ось старе меню з кафе «Зупинка». Воно, мабуть, тридцятих років. Можете повірити, що колись існували такі ціни? Барбекю за десять центів! А за сорок п’ять можна отримати комплексний обід! І пиріг коштував п’ять центів!

— Хіба не диво? Зараз гарно пообідати коштує щонайменше п’ять чи шість доларів, навіть у кав’ярні. І ще беруть додаткову платню за напій і пиріг.

І вже наприкінці Евелін знайшла фотографію Іджі в окулярах із накладним носом, яка позувала з чотирма пришелепкуватими хлопцями, вдягненими у божевільні костюми, з підписом: «Клуб „Маринований огірок“… „Пустощі з морозилки“, 1942 р.», і великодню листівку від Клео, і поштові листівки, які Евелін надсилала їй з Каліфорнії, і меню з пульманівського вагона-ресторану «Південної залізниці» 50-х років, і напіввикористану губну помаду, і розмножений на ротаторі текст 90-го Псалма, і лікарняну пов’язку на руку, на якій було вказано: «Місіс Клео Тредґуд, жінка вісімдесяти шести років».

А на самому дні коробки жінка знайшла конверт, адресований «місіс Евелін Кауч».

— Гляньте, схоже, вона написала мені листа.

Вона розкрила конверт і прочитала вкладену до нього записку:

«Евелін,

ось декілька оригінальних рецептів Сипсі, які я записала. Вони завжди дуже тішили мене, особливо смажені зелені помідори, тож я надумала передати їх вам.

Я люблю вас, люба моя крихітко Евелін. Будьте щасливі. Як я щаслива.

Ваш друг, місіс Клео Тредґуд».

Місіс Гартман промовила:

— Що ж, благослови її Господь, вона хотіла, щоб ви їх отримали.

Із сумом Евелін обережно згорнула записку й поклала все назад.

«Боже мій, — думала вона, — ось людина, яка жила, дихала, провела на землі цілих вісімдесят шість років, і ось усе, що вона по собі лишила, — коробка з-під взуття, повна старих паперів».

Евелін спитала місіс Гартман, чи не підкаже вона, як