Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

- А як органічне заквапилося, — вів далі Кукук, — розвивати свої види й форми, немов знаючи, що лампада горітиме не вічно. І перш за все це стосується ранньої пори. В Кембрії рослинний світ ще дуже мізерний: морські водорості — щось інше там годі зустріти. Життя, щоб ви знали, бере свій початок із солоної води, з теплого океану. Але тваринний світ з самого початку представлений там не тільки одноклітинними тваринами, але й устрицями, черв'яками, голкошкірими, — іншими словами, всіма видами, за винятком хребетних. Схоже, що з п'ятисот мільйонів років знадобилося всього близько п'ятдесяти мільйонів, для того щоб хребетні вийшли з води на суходіл, який місцями тоді вже виник. Тут уже еволюція і розгалуження видів пішли в такому темпі, що через двісті п'ятдесят мільйонів років Ноїв ковчег був цілковито набитий всілякою живністю, включаючи й плазунів; у ту пору не існувало лише птахів та ссавців. І все це завдяки єдиній ідеї, яку в первісні часи увібрала в себе природа і якій вона невідступно слідувала аж до людини…

- Прошу вас, поясніть же мені цю ідею.

- О, це всього лише ідея співіснування клітин. Інтуїтивно — не залишати на самоті прозоро-слизову грудочку праістоти, елементарного організму, а спочатку з небагатьох, а пізніше з мільйонів і мільйонів таких створювати вищі форми життя — багатоклітинних тварин, великі особини, що складаються з плоті й крови. Те, що ми звемо плоттю, а релігія принизливо іменує слабкістю, гріховністю, «відкритим до гріха», — не що інше, як таке собі скупчення органічно злагоджених малих індивідів, інакше кажучи — це багатоклітинна тканина. Із справжнім завзяттям здійснювала природа свою єдину, свою основну ідею, а іноді навіть і перестаралася. Тож вона декілька разів впадала в надмірність, хоча потім каялась. Так уже створивши ссавців, вона допустила те перебільшення життєвої форми, як синього кита завбільшки з два десятки слонів, — чудовисько, яке на землі не могло ні протриматись, ані прогодуватись, — тож природа відіслала його назад у море, де воно тепер, гігант з недорозвиненими задніми кінцівками, плавниками й маслянистими оченятами, навряд чи собі на радість править за здобич для китобійної промисловости, в незручному положенні живить молоком своїх дитинчат і заковтує дрібних рачків. Але ще набагато раніше, на початку середніх віків землі, в триасовий період, задовго до того, як перший птах розтинав крилами повітря або дерево розпускало своє листя, існували жахливі плазуни, динозаври — істоти вже зовсім неналежних розмірів. Такий індивід, заввишки з височенну залу й завдовжки з цілий потяг, важив сорок тисяч фунтів. Шия в нього була ніби пальма, а голова в порівнянні з таким тулубом — сміховинно маленька. Це тіло, що надмірно розрослося, треба гадати, відрізнялося безприкладною глупотою, але й добродушністю, притаманною безпорадності.

- Отже, він був не так вже грішний, незважаючи на надлишок плоті.

- Так, через свою глупоту… Що мені ще сказати вам про цього динозавра? Мабуть, ось що: у нього була схильність пересуватись у вертикальному положенні.

І Кукук звернув на мене свої зірчасті очі, під поглядом яких я відчув щось схоже на збентеженість.

- Так, — сказав я з удаваною недбалістю, — ці панове, що пересуваються у вертикальному положенні, на Гермеса не надто схожі.

- Чому ви раптом згадали про Гермеса?

- Прошу пробачення, але в моєму дитинстві міфології приділялася виняткова увага. Вчитель, який мешкав у нас у замку Монрефюж, відчував до неї таку пристрасть…

- О, Гермес! Елеґантне божество. Я не п'ю кави, — кинув він кельнерові, — принесіть мені ще пляшку віші.

Елеґантне божество, — повторив він. — І пропорційної статури, не надто великий, не надто малий, цілком людських розмірів. Якийсь старожитній зодчий говорив, що той, хто хоче споруджувати будівлі, насамперед має пізнати досконалість людського тіла, бо в ньому найглибша таємниця пропорцій. Поборники містичної відносности воліють стверджувати, що людина, — а отже, й бог в людській подобі, — за зростом тримається середини між світом титанів і пігмеїв. За їхньою теорією, найбільше матеріальне тіло всесвіту — червона зірка-гігант — настільки ж більше людини, наскільки найдрібніша частка атома — оте щось, яке має збільшитись в діаметрі в сотні більйонів раз, аби стати видимим, — менше за неї. — От і виходить, що даремно пересуватися у вертикальному положенні, якщо в тобі не дотримано пропорцій.

- Якщо вірити переказам, — вів далі мій співтрапезник, — то ваш Гермес з його еллінською пропорційністю мав бути добрим спритником: через це клітинна тканина його мозку, якщо дозволено припустити його наявність у бога, мабуть, мала особливо вигадливі форми. Але якщо уявити собі того ж Гермеса не з мармуру, гіпсу або амброзії, але як живу людську плоть, то й у нього ми виявимо безліч реліктів прадавньої природи. Вельми показово, наскільки первісними залишилися руки й ноги людини в порівнянні з її мозком. У них збережені всі ті кістки, які були вже у най простіших наземних тварин.

- Вражаюче, просто вражаюче, пане професоре. Це вже не перше захоплююче твердження, яке від вас чую, але, мабуть, одне з найбільш вражаючих. Отже в нас ті самі кістки, що й у доісторичних тварин! Не те щоб мені це було образливо, але мене це вражає. Вже не кажу про горезвісні Гермесові ноги. Але візьміть для прикладу чарівні ґраціозні руки жінки, які, коли нам пощастить, обвивають нас, і раптом, коли подумаєш…

- Мені здається, мій милий маркізе, ви схильні до певного культу крайнощів, — перебив мене Кукук. — Природна огида високорозвиненої істоти до безногого черв'яка, але щодо ґраціозної жіночої руки, то цю кінцівку нам слід вважати не чим іншим, як кігтистим крилом доісторичного птаха або плавцем риби.

- Добре, добре, тепер я завжди буду про це думати, запевняю вас, без найменшої гіркоти чи цинізму, а скорше навіть з теплим почуттям. Адже кажуть, що людина походить від мавпи?

- Милий мій маркізе, давайте краще скажемо: людина — породження природи і своїм корінням сягає в природу. Тож не треба, щоб нас так уже засліплювала подібність її внутрішніх органів з органами людиноподібної мавпи, через це і так здійняли надто багато галасу. У синіх очках свині, в її повіках і шкірі більше людського, ніж в якому-небудь шимпанзе, і голе людське тіло теж нерідко нагадує свиню. А ось мозок наш за складністю своєї будови най ближче до мозку щура. Та й