Читати книгу - "Тiло™"

Малий всміхнувся, вочевидь, цілком задоволений собою.

— Я їхав за жовтою машиною з відкидним верхом. Ти врятував мені життя і сказав, що я вільний, а згідно з тією системою цінностей, у котру я вірю, людина не може вважати себе вільною, доки не віддасть борг тому, кому зобов’язана життям.

Це була найдовша репліка, яку Юрій коли-небудь чув од пуерторіканця.

— Що ж, зараз ти точно вільний. Що робитимеш?

— Розшукаю Ванессу, — зізнався хлопець, і його обличчя просяяло. — Вона чекає від мене дитину. Ми сім’я.

На якусь мить Юрій навіть позаздрив нехитрому світогляду Алехандро, в котрому все було так просто і зрозуміло. Не було привидів і гріхів, слідом за якими крокувала розплата. Не було чужих снів.

Він іще раз озирнувся на старий цирк, під куполом якого зосталися брати Піреллі. Покійна Лілі того дня так і не явилася, і це давало примарну надію. Розумів, що циркачі ніколи не пробачать йому смерті сестри, а вдіяти нічого не міг. Він не знав, куди вони підуть, що робитимуть. Не бачив і того, як першим ворухнувся Макс. Розліпив очі, застелені кривавою поволокою, підповз до брата і накрив його руку своєю. Тоді й Лео опритомнів. Тієї миті вони хотіли лише одного — аби не було Лілі, ніколи не було Юрія і не треба було більше нікого вбивати. Залишилися б тільки вони удвох. І хай би зараз же здригнувся струхлявілий купол цирку, зрушився б униз, накрив би їх собою і щоби з-під завалів вони не вибралися. У дечому вони не прикидалися.

8

Джек Донован того дня місця собі не знаходив. Він когось боявся. Майже фізично чув кроки, які невблаганно наближалися до нього. А замкнувшись надвечір у своєму заміському маєтку, перевірив замки й сигналізацію разів п’ять, потім знову зв’язався з охороною й доскіпливо оглянув систему безпеки ще раз.

Нібито вдоволено перевів подих.

— Тепер сюди ніхто не зайде. Буде, як у гестапо. Я так люблю.

Керлі Адамс, що мовчки спостерігала з вітальні за параноєю коханця, врешті підвелася й зважилася на нерішуче слово.

— Послухай, Джеку, може, я поїхала б додому? Уже пізно…

По смерті Роберта вона стала якоюсь млявою й невпевненою у собі, мало говорила, рухалася, наче у сповільненій зйомці. Такою коханка подобалася Доновану дедалі менше, тож він накинувся на неї з поглядом роздратованого звіра.

— Ти поїдеш кудись, тільки коли я скажу, зрозуміла? — загрозливо рушив до дівчини. — Щоб тут була! Ми ще не закінчили…

Посеред фрази Джек раптом затнувся. Він почув чиїсь кроки в будинку. Нагорі. Це було так несподівано, що губернатор здригнувся, ніби від пострілу.

— Що за чортівня?..

Керлі ніяково опустила очі, намагаючись не думати про вікно, яке начебто ненавмисне лишила прочиненим у спальні. Робила так щовечора: а ну ж той, кого боїться Джек, нарешті прийде по нього?

Східцями спускався Юрій.

— Яка зустріч! — Джек вільно розкинувся у своєму інвалідному візку. — Навіть не питатиму, як ти увійшов. На ловця і звір біжить, як то кажуть. Сюди вже їде поліція, щоб ти знав!

— Не допоможе, — сказав непроханий нічний гість, зупинившись навпроти нього. — Ти зробив мене убивцею, поставив мене на таймер, але це вже тебе не врятує. Я знаю, хто ти насправді.

— Усі знають! — щиро розсміявся можновладець. — Я Джек Донован — новообраний губернатор штату Орегон.

Юрій і собі ледь помітно всміхнувся:

— Підводься зі свого сідала, воно тобі не потрібне. Годі прикидатися неповносправним. Я тут розповім дещо про тебе і твоє життя, — мовив до враз розгубленого можновладця. — Так от, скалічений армійський ветеран Джек Донован перестав бути собою двадцять років тому, коли з його десятирічним сином Томмі трапилося нещастя. Його місце посів холоднокровний кар’єрист і убивця. Усі, мабуть, думали, що Джек досі не отямився після смерті Томмі, а він просто використав її як трамплін. Спочатку подав іграшковий позов на корпорацію «ТІЛО™», аби відмитися від убивства сина й сподобатися противникам трансплантацій. Потім обійняв посаду окружного прокурора. Для слави йому потрібне було розкриття резонансного злочину — бажано кривавих розправ невловимого убивці-серійника. Але для того, щоб упіймати такого убивцю, треба спочатку його створити. Він вийшов на полювання. Ясміна Хіменес, мабуть, не дуже йому сподобалась — Джека ледь не знудило, коли він розпоров їй черево й побачив, що вона вагітна. Зате з іншими, напевне, було цікавіше, він відчув смак крові й почав вигадувати нові способи убивств… Джек захопився. І він був шульгою, як і той, на кого всі ті вбивства належало повісити. Дуже зручно, чи не так? Тепер, коли убивцю-маніяка названо і майже упіймано, мабуть, доведеться на деякий час припинити своє полювання? Але коли-небудь він не стримається і розпочне знову. Тепер він губернатор штату. Що далі, Джеку?..

Самовпевнена посмішка сповзла з перекошеного обличчя губернатора. Його викрито. Він убивав. То була ще одна таємниця, про котру не здогадувалась навіть коханка-заручниця. Та найболючіше йому різонуло те, що Юрій розповідав про нього якось відособлено і… в минулому часі. Джек повільно звівся з інвалідного крісла. Анжеліка зрадила його. Керлі зрадила його. Довкола самі зрадники. Однак зараз це навіть потішило — однаково він сильніший.

— Убивці-серійники стверджують зазвичай одне: вбивати легко, важко спинитися. Так і мені довелося, після Ясміни Хіменес я не міг сказати собі «досить». Але ти помиляєшся — з нею було весело. Я грався. Думав, ти оціниш. Ти ж справді вірив, що сам убиваєш їх? Отже, хотів цього не менш, аніж я…

Юрій відчув, як його серце забилося сильніше:

— Не тобі вирішувати, чого я хочу! Я ніколи не вбивав для задоволення!..

— Я знаю, — лагідно всміхнувся Джек, зробивши крок йому назустріч. — Я теж робив це не задля розваги. Я мусив. Так буває, коли ми не здатні подолати власний біль. Мій син загинув, то чому інші повинні жити? Яке вони мають право?! А ти… ти дуже схожий на нього. Таким я його уявляв дорослим. Знаєш, я до останнього вірив: ми з тобою неодмінно порозуміємось… Та я б ніколи не повісив би на тебе ті убивства, не поставив би тебе на таймер, якби ти з доброї волі перейшов на мій бік! Мій розум і твоя сила. Тільки уяви, на що ми здатні з тобою разом…

— Ми не разом, — насторожено сказав Юрій і відступив на крок.

— Це правда, — сумно зітхнув Джек. — Тому ти помреш. Усе скінчено. Пробач мені їхні імена, якими я писав тобі.

— Ти нічого не писав. Писала Анжеліка. А