read-books.club » Сучасна проза » Бігуни 📚 - Українською

Читати книгу - "Бігуни"

272
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бігуни" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 89
Перейти на сторінку:
його перебиває.

— Ха, от якби ще знати ці імена!

— О’кей. Ти мені так і не сказала, що насправді...

Але замовкає, бо вона жбурляє чай на підлогу і вибігає з кухні. За мить чути, як гримають вхідні двері.

«Гарна акторка, — думає собі Куніцький, — могла б зробити кар’єру».

Він завжди знав, чого хоче. А от тепер — ні. Нічого не знає. Не знає навіть, що саме йому варто знати. Висуває шухлядки каталогу, неуважно перекидає наштрикнуті на прутик картки. Не знає, як і чого шукати.

Останню ніч він просидів в Інтернеті. І що? Знайшов доволі неточну мапу Вісу, сайт хорватського департаменту туризму, розклад руху поромів. Набрав у пошуковику «Vis», і вискочили десятки сторінок. З них лише кілька стосувалися острова. Ціни готелів, місця, які варто оглянути. А ще — Visible Imaging System, якісь, здається, супутникові знімки. Vaccine Information Statements. Victorian Institute of Sport. Нарешті, System for Verification and Synthesis.

Інтернет сам вів його від одного слова до іншого, підсував посилання, вказував пальцем. Коли чогось не знав, ґречно замовкав або вперто відкривав одні й ті самі сторінки, аж до нудоти. Тоді Куніцькому здавалося, ніби він дійшов до межі пізнаного світу, до муру, до оболонки небосхилу. Далі — зась.

Інтернет — шахрай. Він обіцяє виконати твоє замовлення, обіцяє знайти саме те, чого ти шукаєш: завдання, виконання, винагорода. Насправді ж усе це — даремне спокушання, адже ти з перших хвилин впадаєш у гіпнотичний стан, у транс. Стежки блискавично розгалужуються, подвоюються й помножуються, ти біжиш ними, переслідуючи ціль, яка тим часом стає все тьмянішою й невиразнішою, нескінченно змінною. Вислизає ґрунт з-під ніг, мета остаточно губиться, гасне в миготінні все нових і нових сторінок — візитівок, які завжди обіцяють більше, ніж можуть дати, безсоромно вдаючи, ніби під поверхнею екрана є якийсь космос. Усе це омана, дорогий Куніцький! Чого ти, Куніцький, шукаєш? За чим ганяєшся? Хочеш розставити руки й скочити туди, в ту безодню? Дарма: пейзаж виявляється фотошпалерою, дороги вглиб нема.

Його офіс невеликий — всього лише одна кімната, яку він винаймає на п’ятому поверсі обдертого офісного будинку. Поряд — агенція нерухомості, трохи далі — тату-студія. В його кабінеті — стіл і комп’ютер. На підлозі лежать пачки з книжками. На підвіконні — електричний чайник і банка з кавою.

Куніцький вмикає комп’ютер і чекає, поки той остаточно отямиться. Запалює першу цигарку. Ще раз переглядає світлини, але тепер до кожної придивляється дуже уважно. Врешті доходить до тих, які він зробив у самому кінці, — розкиданий на столі вміст її торбинки і той квиток із написом «Kairos». Він навіть запам’ятав те слово: копром Так, це слово пояснить йому все.

Отже, він таки знайшов те, чого раніше не помічав. Його охоплює збудження, він мусить закурити. Придивляється до таємничого слова — відтепер воно буде його вести за собою. Він випустить це слово на вітер, як повітряного змія, і йтиме за ним. «Кайрос», — читає Куніцький. «Кайрос», — повторює, дещо вагаючись, чи правильно вимовляє це слово. «Здається, це грецька, — думає він радісно. — Грецька!» І кидається до книжкових полиць, але там немає грецького словника, є лише «Часто вживані латинські вислови» — власне кажучи, ніколи не вживані.

Тепер він уже напевне на правильному шляху. Зупинятися не можна. Він розкладає довкола себе світлини з вмістом її торбинки — добре, що він тоді те все сфотографував. Викладає їх, як пасьянс, рівненькими рядками. Запалює ще одну цигарку і ходить довкола столу, ніби якийсь детектив. Зупиняється на мить, затягується димом, дивиться на фото з помадою й кульковою ручкою.

І раптом його пронизує відчуття, що існують різні бачення. Одне: коли бачиш просто предмети, людські речі, що мають своє призначення, солідні й конкретні, — одразу відомо, для чого вони, як їх використовувати. Інше: панорамне, загальне, коли помічаєш зв’язки між предметами, цілі мережі їхніх відображень. Речі перестають бути речами; те, що вони мають якесь призначення, відходить на другий план, виявляється ілюзією. Тепер вони — знаки, вони вказують на щось, чого нема на фотографії, відсилають поза рамки кадру. Треба дуже зосередитися, щоб утримати це бачення — воно насправді є даром, благословенням. Серце Куніцького починає битися дедалі швидше. Червона кулькова ручка з написом «Septolete» глибоко вростає в темний незбагненний сенс.

Він упізнає те місце, востаннє він був тут, коли вода вже сходила, відразу після повені. Бібліотека — поважний Оссолінеум[29] — стоїть біля ріки, обернена обличчям до води. Це помилка. Книги варто тримати на пагорбах.

Він пригадує цей краєвид, коли нарешті визирнуло сонце і рівень води почав спадати. Повінь нанесла мулу й болота, але деякі місцини вже прибрали, і працьовиті бібліотекарі розкладали на них книжки, щоб сохнули. Розставляли їх напіврозгорнутими на підлозі — сотні, тисячі книжок. У цій неприродній для них позиції вони нагадували живих істот, якісь гібриди птахів із водоростями. Руки в тонких латексних рукавичках дбайливо відділяли одну від одної мокрі сторінки, щоб сохнули окремі речення й слова. На жаль, сторінки зів’яли, потемніли від мулу й води, повигиналися. Люди ходять між ними обережно; жінки у білих фартухах, як у лікарні, розгортають томи до сонця, хай сонце читає. Але насправді це видовище приголомшує, це щось таке, наче зустріч стихій. Куніцький стояв і дивився на це все з жахом, а потім, за прикладом іншого перехожого, кинувся допомагати.

Сьогодні у цій розташованій в центрі міста бібліотеці, у цих гарно відреставрованих після повені будинках з глибоким внутрішнім двором йому якось не по собі. Він входить до читального залу й бачить столики, розставлені рівними рядами, тактовно віддалік один від одного. Майже за кожним — чиясь спина. Нахилена, згорблена. Дерева над могилою. Цвинтар.

Книги на полицях показують людям лише свої корінці. Це те саме, гадає собі Куніцький, що бачити людей лише в профіль. Вони не спокушають кольоровими обкладинками, не хизуються наліпками, на яких кожне слово починається від «най». Сухо, ніби новобранці, називають лише свої дані: назва, автор.

Замість буклетів, плакатів і рекламних пакетів — каталоги. Суворість і справедливість маленьких, набитих у шухлядки карток викликає повагу. Лише найважливіша інформація, номер, короткий опис, ніякого вихваляння.

Він ніколи тут не бував. Коли був студентом, користувався лише сучасною університетською бібліотекою. Простягав бібліотекареві написані на картці назву книги й прізвище автора і через п’ятнадцять хвилин отримував замовлення. Але й тоді він, чесно кажучи, не надто часто приходив туди, були

1 ... 75 76 77 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бігуни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бігуни"