Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

свого родича, відчинив би двері і сказав: «Сідай, я забираю тебе звідси». Потім я думала, що ти надішлеш мені листа з грошима на квиток, і я зібрала б речі за хвилину, повір. Зі мною не лише батько не говорив; усі відвернулися. Навіть брати почали ставитися по-іншому. А дівчата у школі хотіли зі мною подружитися лише для того, щоб дізнатися всі деталі. Я думала, що перейду у старші класи і почну все з нової сторінки. Але ні, і там уже знали, дівчата, які вчилися зі мною, усім розпатякали. «Дивіться, це Лінні Мей Інман! Це вона на вечірці на честь випускного свого брата розгулювала голою з хлопцем». На той час нашу історію розповідали так.

— Ти так кажеш, наче це моя вина, — сказав Джуніор, — а насправді ти сама все почала.

— Не сперечатимуся. Я поводилася погано. Але я була закохана. Я і досі закохана! І знаю, що ти також.

— Лінні… — почав Джуніор.

— Будь ласка, Джуніоре, — сказала вона усміхаючись, але очі невідомо чому були повні сліз. — Дай мені шанс. Можеш? Давай зараз не будемо про це говорити, давай насолоджуватися вечерею. Правда ж вона чудова? Рулет смачний?

— Смачний, — глянув на свою тарілку Джуніор.

Але виделки до рук більше не взяв.

* * *

Дорогою додому Лінні розпитувала про його життя: що він робить увечері і на вихідні, чи є у нього друзі. Джуніор окрім води нічого не пив, але відчував таке піднесення, ніби від алкоголю. Можливо це тому, що він нарешті міг виговоритися. У нього не було друзів з того часу, як фірма Вордів закрилася. Та і для дружби чоловікам потрібні гроші. На випивку, гамбургери і бензин, вони не могли просто сидіти і теревенити, як дівчата. Він зізнався Лінні, що нічого не робив увечері, хіба що іноді прав свої речі у ванній — і вона засміялася.

— Це правда, Лінні. А у вихідні я відсипаюся.

Джуніорові не було соромно за свої слова. Він розповідав, як є, нічого не прикрашаючи і не намагаючись справити враження. Вони зайшли у будинок Мерфів, пройшли повз зачинені двері вітальні, де грало радіо — якісь танцювальні мотиви — і сперечалися діти: «Ти підглядаєш! Ні, я не підглядала!». Чужа вітальня і цих дітей він навіть не бачив, але Джуніор почувався, як удома. Вони піднялися сходами і зайшли у свою кімнату, двері були без замка. Джуніор відразу захвилювався: і що далі? Сам він би ліг спати, оскільки рано прокидається щодня, але раптом Лінні не те подумає. Схоже, вона вже не те подумала, судячи з того, як сором’язливо вона зняла пальто і як акуратно його повісила. Потім зняла капелюха і поклала на полицю.

Волосся розтріпалося, і вона обережно розправила його кінчиками пальців, стоячи до нього спиною, наче готуючись. Але Джуніор, побачивши її бліду ніжну шию, відчув жалість.

Він відкашлявся і заговорив:

— Лінні Мей.

— Що? — повернулася вона. — Знімай куртку, ти чого? Ти ж удома.

— Слухай, давай по-чесному, — сказав він, — я хочу, щоб між нами не було жодних питань.

На лобі у неї з’явилася ледь помітна зморшка.

— Мені шкода, що тобі довелося стільки всього пережити вдома. Невесело тобі було, — сказав він. — Але якщо подумати, Лінні, як ми будемо разом? Ми ледь знаємо одне одного, ми зустрічалися менше місяця! Я сам тут ледь виживаю, а то вдвох. Удома у тебе хоча б родина. Вони не дадуть тобі голодувати, як би до тебе не ставилися. Тому я справді вважаю, що тобі треба повернутися.

— Ти так кажеш, бо все ще злишся на мене, — сказала вона.

— Що? Ні, я…

— Ти злишся, бо я не сказала, скільки мені років, але ти ме­не і не питав! Чому ти не питав, де я навчаюся чи працюю? І не питав, чим займаюся, коли я не з тобою. Чому ти мною не цікавився?

— Що? Я цікавився тобою, чесно!

— Ой, ми обоє знаємо, чим саме ти цікавився!

— Чекай, — сказав Джуніор. — Так не чесно. Може тобі нагадати, хто саме першим почав стягувати з себе одяг? Хто повів мене у сарай? Хто змусив торкатися тебе? Тебе цікавило, як я проводжу свій час?

— Так, цікавило, — відповіла Лінні. — І я питала. Але ти не відповідав, бо був дуже зайнятий, на спину намагався мене вкласти. Я казала: «Джуніоре, розкажи про себе, я хочу знати все». І що? Ти розповідав? Ні, у відповідь ти розстібав на мені ґудзики.

Джуніор відчув, що програє у цій суперечці. Але він взагалі не збирався сперечатися, він хотів сказати зовсім інше.

— Добре, Лінні Мей, — Джуніор засунув руки у кишені і раптом відчув щось у лівій кишені. Дістав, подивився. Половина сандвіча, загорнута у хустинку.

— Що це? — спитала Лінні.

— Це… сандвіч.

— Який сандвіч?

— Здається, з яйцем.

— Де ти його взяв?

— Жінка дала, у якої я сьогодні працював, — відповів він. — Половину я з’їв, а половину хотів віддати тобі, але ти повела нас вечеряти.

— Джуніоре, це так мило з твого боку!

— Ні, я просто…

— Дуже мило, дякую! — Лінні підійшла і взяла з рук і сандвіч, і хустинку. На щоках з’явився рум’янець, і вона раптом здалася йому привабливою. — Мені дуже приємно, що ти приніс мені сандвіч, — вона розгорнула хустинку і довго дивилася на пом’ятий сандвіч, а потім підняла на Джуніора мокрі очі.

— Він трохи пом’явся, — сказав він.

— Мені байдуже! Мені приємно, що ти думав про мене на роботі. Джуніоре, мені було так самотньо всі ці роки! Ти навіть уявити собі не можеш! — Лінні із сандвічем у руках кинулася на шию Джуніорові і заплакала. За мить Джуніор підняв руки і обійняв її у відповідь.

Роботу вона, звісно, не знайшла. Ця частина плану провалилася. Але з кухнею усе вийшло. Лінні і Кора подружилися і разом готували на кухні, базікаючи про все на світі. Досить скоро Джуніор і Лінні почали їсти разом із родиною Кори Лі. А коли настало літо, у жінок з’явилась ідея купувати свіжі овочі та фрукти у фермерів, які привозили товар у Гемпден, і консервувати. Вони проводили цілий день на кухні, там майже все палало. А потім Лінні набиралася сміливості і йшла продавати консервацію сусідам. Звісно, заробили вони небагато, але хоч щось.

Джуніор справді відремонтував кілька речей у будинку, бо ніхто цього не зробив би. І не вимагав за це грошей чи зменшення орендної плати.

І коли ситуація покращилася, і Джуніор з Лінні переїхали у будинок на вулиці Коттон, Лінні і Кора залишилися подругами. Насправді Лінні дружила з усіма, як здавалося Джуніору. Мабуть, роки, проведені у самотності, так вплинули на неї, що вона постійно прагнула з кимось спілкуватися. Він повертався з роботи, і зустрічав на кухні натовп жінок, а їхні діти гралися на задньому дворі.

— Повечеряти мені дадуть? — питав він. І жінки розбігалися разом зі