Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Я часто думав про нашу тітку Ліну — вона шантажувала багатіїв, а гроші віддавала на потреби Єврейського університету. Кармель шантажем не займалася, проте багато в чому нагадувала Ліну: вона теж була чудовиськом, її ненавиділа частина родини, але я відчував до неї прив’язаність. Ця схожість не була для Кармель таємницею.

Батько Кармель після смерті залишив їй більшу частину свого статку, усвідомлюючи, що з усіх дітей вона перебувала у найскрутнішому становищі. Усі образи її братів і сестри тепер частково врівноважувалися тим, що з отриманням спадку вона була забезпечена до кінця життя, за умови що буде розважливою й уникатиме марнотратства та безрозсудних вчинків, і їй вже не потрібно буде випрошувати гроші й розраховувати на підтримку родичів. Я також зрадів, що більше не почуватимуся зобов’язаним щомісяця надсилати їй гроші.

Однак вона мала інші плани — ще від смерті Девіда їй бракувало відчуття належності до театрального світу. Тепер Кармель мала гроші й могла сама поставити, зрежисерувати й зіграти в улюбленій п’єсі. Вона зупинила свій вибір на «Як важливо бути серйозним». У цій п’єсі вона могла б зіграти міс Призм. Орендувала театр, підібрала акторів, організувала рекламу і, як вона й сподівалася, вистава мала успіх. Але, дивним чином таке трапляється, потім усе завмерло. Увесь свій спадок до останнього цента вона розтринькала на єдину безглузду божевільну витівку. Усі в родині розлютилися, а Кармель знову лишилася без гроша.

Вона сприйняла цю ситуацію досить легко, попри те, що певною мірою це просто було повторенням історії з «Йуном Ґабріелем Боркманом» за тридцять років до того. Але тепер їй було важче оговтатися. Їй сімдесят, хоча виглядала молодше; вона хворіла на діабет, хоча недбало до нього ставилася; а в родині (окрім Обрі, який завжди підтримував Кармель, попри те, що її поведінка інколи дуже його сердила) більше з нею не спілкувалися.

Ми з Обрі відновили щомісячну допомогу, проте Кармель була зломлена на якомусь глибинному рівні. Думаю, вона вважала, що то був її останній шанс здобути славу на зірковому Бродвеї. Через погіршення здоров’я вона змушена була податися до будинку-інтернату. Часом Кармель марила: від деменції[285] чи від діабету, а може, від обох, і часом люди бачили, як вона, розпатлана й збита з пантелику, блукала вулицями довкола Єврейського дому. А якось вона була переконана, що разом із Томом Генксом знімається у фільмі, режисером якого є Стівен Спілберг.

Утім були й дні, коли казусів не траплялося, і вона просто насолоджувалася походами до театру — своєї першої й останньої любові — й прогулянками у садах Вейв Гілл поблизу Єврейського дому. Тоді Кармель вирішила створити автобіографію — писалося їй добре й легко, і вона могла поділитися незвичайною, дивовижною історією життя. Проте автобіографічна пам’ять почала їй зраджувати відповідно до того, як поступово прогресувала деменція.

Її «сценічна», акторська пам’ять, навпаки, лишилася неушкодженою — мені було достатньо лише нагадати їй початок будь-якого шекспірівського монологу, і Кармель могла його продовжити — вона ставала Дездемоною, Корделією, Джульєттою, Офелією, та ким завгодно — цілковито перевтілюючись у персонажа, якого зображала. Медсестри, які часто бачили її як хвору жінку несповна розуму, були приголомшені такими змінами. Якось Кармель сказала мені, що не має власної індивідуальності, і їй властива лише індивідуальність персонажів, яких вона грає на сцені. Це було перебільшенням, оскільки раніше вона була особою з характером і чималим самолюбством. Проте зараз, коли її власну самоідентичність витісняла деменція, це був практично той самий випадок. Вона ставала цілісною особистістю лише перевтілившись у Корделію чи Джульєтту.

Коли я востаннє навідував її, вона страждала на пневмонію. Її дихання було частим, уривчастим і з хрипами. Її очі були розплющеними, але вона нічого не бачила — вона не кліпала, коли махав рукою у неї перед очима, проте я подумав, що, можливо, вона все-таки чує і розпізнає мій голос.

— Прощавай, Кармель, — сказав я. За кілька хвилин вона померла. Коли я зателефонував її брату Рафаелю, щоб сповістити про смерть, він сказав: «Хай Бог упокоїть її душу, якщо вона у неї була».

На початку 1982 року я отримав з Лондона пакунок із листом від Гарольда Пінтера й рукописом нової п’єси «Ніби як Аляска», яку він, за його словами, написав під впливом «Пробуджень». У листі Пінтер писав, що читав «Пробудження» ще після їх публікації у 1973 році, і вважає, що вони «надзвичайні». Пінтер міркував над драматургічними можливостями цієї книги, проте тоді чітко не уявляв, як саме рухатися у цьому напрямку й викинув цю думку з голови, аж доки вона раптово не повернулася до нього вісім років по тому. Минулого літа, коли він якось прокинувся вранці, перші слова п’єси чітко викарбувалися у нього в голові: «Щось відбувається». Після того п’єса швидко «написалася сама» за наступних кілька днів.

«Ніби як Аляска» — це історія Дебори, пацієнтки, що упродовж двадцяти дев’яти років перебувала у якомусь вкрай дивному, недосяжно-замороженому стані. Одного дня вона прокидається і не розуміє, скільки їй років і що з нею трапилося. Сивоволосу жінку поруч із нею вона вважає якоюсь кузиною чи «тіткою, з якою я ніколи не зустрічалася», а коли Дебора дізнається, що це її молодша сестра, до неї приходить приголомшливе усвідомлення дійсності.

Пінтер ніколи не бачив наших пацієнтів і не дивився документальний фільм за «Пробудженнями», однак прототипом Дебори явно була моя пацієнтка Роуз Р. Я уявив, як Роуз читає цю п’єсу й говорить: «Боже! Та це ж про мене!». Я зрозумів, що Пінтер якимось чином осягнув більше, аніж я написав; незбагненним чином, інтуїтивно зрозумів глибшу правду.

У жовтні 1982 року я поїхав на прем’єру вистави у Національному театрі Лондона. Роль Дебори блискуче виконала Джуді Денч. Мене вразила як її гра, так і правдоподібність Пінтерового задуму, оскільки Денч, як і Пінтер, ніколи не спілкувалася з пацієнтами, які страждають на постенцефалітичний синдром. Насправді вона розповіла, що Пінтер заборонив їй це під час підготовки до ролі: він вважав, що вона має витворити образ Дебори винятково з тексту його п’єси. Грала вона дивовижно. (Однак пізніше Денч таки подивилася фільм і поспілкувалася з деякими постенцефалітиками у лікарні Гайлендз. Після цього я зрозумів, що її виконання ролі було хоч і реалістичнішим, але не таким дивовижним. Напевно, Пінтер мав рацію).

Аж до тієї миті я сумнівався щодо драматичного втілення своєї книги чи чогось іншого, «заснованого на» ній, зробленого «за матеріалами» чи «за мотивами» моєї роботи. Також думав, що «Пробудження» — річ справжня, а