Читати книгу - "Homo Deus"

Ліберальна демократія дедалі більше набирала вигляду ексклюзивного клубу для літніх білих імперіалістів, які мало що могли запропонувати решті світу чи навіть своїй власній молоді. Вашингтон проголосив себе лідером вільного світу, однак більшість його союзників — це авторитарні королі (скажімо, король Халед у Саудівській Аравії, король Хассан у Марокко та шах Персії) чи військові диктатори (грецькі полковники, генерал Піночет у Чилі, генерал Франко в Іспанії, генерал Парк у Південній Кореї, генерал Ґейзель у Бразилії та генералісимус Чан Кайші на Тайвані).

Окрім підтримки всіх цих королів і генералів, у військовому сенсі Варшавський договір мав величезну чисельну перевагу над НАТО. Щоб досягти паритету в звичайних озброєннях, західні країни мали би закреслити ліберальну демократію й вільний ринок і стати тоталітарними державами на перманентній воєнній основі. Ліберальна демократія була врятована лише ядерним озброєнням. НАТО прийняла доктрину MAD[27], згідно з якою навіть звичайний наступ Совєтів отримав би відповідь ядерною зброєю. «Якщо ви нападете на нас, — загрожували ліберали, — ми гарантуємо, що ніхто не залишиться живим». За цим жахливим щитом ліберальна демократія й вільний ринок змогли утриматися на своїх останніх бастіонах, і західні громадяни змогли насолоджуватися сексом, наркотиками і рок-н-ролом, а також пральними машинами, холодильниками й телевізорами. Без ядерної зброї не було би «Бітлз», фестивалю «Вудсток» і переповнених ринків. Однак у середині 1970-х років здавалося, що ядерна зброя тут не допоможе і майбутнє належить соціалізму.

* * *

А потім все змінилося. Ліберальна демократія вилізла зі смітника історії, очистилася й завоювала світ. Супермаркет виявився значно сильнішим, ніж ГУЛАГ. Бліцкриг почався у Південній Європі, де авторитарні режими Греції, Іспанії й Португалії розсипалися, поступаючись демократичним урядам. У 1977 році Індіра Ґанді проголосила кінець періоду національної загрози, відновлюючи демократію в Індії. Протягом 1980-х років військові диктатури у Східній Азії й Латинській Америці було замінено на демократичні уряди в таких країнах, як Бразилія, Аргентина, Тайвань і Південна Корея. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років ліберальна хвиля перетворилася на справжнє цунамі, що змило потужну Радянську імперію й породило очікування близького кінця історії. Після десятиліть поразок і невдач лібералізм виграв вирішальну битву в «холодній війні», вийшовши тріумфатором з релігійних воєн гуманізму, хоча й трохи пошарпаним.

Коли розпалася Радянська імперія, ліберальна демократія прийшла на заміну комуністичним режимам не лише у Східній Європі, а й у багатьох колишніх радянських республіках, зокрема в Прибалтиці, Україні, Грузії й Вірменії. Навіть Росія нині претендує на те, щоб бути демократією[28]. Перемога у «холодній війні» дала новий поштовх поширенню ліберальної моделі по всьому світу, і найбільше в Латинській Америці, Південній Азії й Африці. Деякі ліберальні експерименти зазнали жалюгідної невдачі, однак кількість успішних випадків вражає. Наприклад, Індонезія, Нігерія й Чилі десятиліттями мали військовий уряд, однак усі вони нині є функціональними демократіями.

Якби ліберал заснув у червні 1914 року й прокинувся у червні 2014-го, він чи вона значною мірою почувалися б як удома. Знову люди вірять, що, коли ви просто дасте більше свободи індивідам, світ насолоджуватиметься миром і процвітанням. Усе XX століття виглядає як велика помилка. Навесні 1914 року людство прискорено йшло по шляху лібералізму, коли він раптом зробив хибний поворот і зайшов у тупик. Потім знадобилося вісімдесят років і три жахливі глобальні війни, щоб відшукати шлях до повернення на тори прогресу. Звичайно, ці десятиліття не були повністю втрачені — вони дали нам антибіотики, ядерну енергію й комп’ютери, а також фемінізм, деколоніалізм і вільний секс. Крім того, лібералізм сам порозумнішав завдяки своєму досвіду й менше пишається собою, ніж сто років тому. Він прийняв різні ідеї та інституції від своїх соціалістичних і фашистських ворогів, зокрема взявся за надання освітніх, медичних і соціальних послуг широким верствам населення. Однак центральний ліберальний пакет змінився на диво мало. Лібералізм усе ще вважає священними перш за все індивідуальні свободи і зберігає тверду віру у виборця й споживача. На початку XXI століття це єдине шоу в місті.

ЕЛЕКТРИКА, ГЕНЕТИКА ТА РАДИКАЛЬНИЙ ІСЛАМ

У 2016 році не видно серйозних альтернатив ліберальному пакету індивідуалізму, правам людини, демократії й вільному ринку. Соціальні протести, що прокотилися по західному світу в 2011 році, такі як «Захопи Волл-стрит» чи іспанський рух «15-М», не мали нічого проти демократії, індивідуалізму й прав людини чи навіть проти основних принципів економіки вільного ринку. Якраз навпаки — вони звинувачували уряди в тому, що ті не дотримуються цих ліберальних ідеалів. Вони вимагали, щоб ринок був по-справжньому вільним, а не контрольованим і маніпульованим з боку корпорацій і банків, «надто великих, щоб зазнати невдачі». Вони закликали до дійсно представницьких демократичних інститутів, що служитимуть інтересам звичайних громадян, а не грошовитих лобістів і потужних груп інтересів. Навіть ті, що обливають фондові біржі й парламенти найсуворішою лайливою критикою, не мають надійної альтернативної моделі для управління світом. Хоча улюбленою справою західних учених і активістів є пошук недоліків у ліберальному пакеті, вони поки що не запропонували нічого кращого.

Схоже, що Китай ставить значно серйозніший виклик,3 аніж західні соціальні протести. Попри лібералізацію своєї політики й економіки, Китай не є ані демократією, ані справжньою економікою вільного ринку, що не заважає йому ставати економічним гігантом у XXI столітті. Однак цей економічний гігант має дуже малу ідеологічну тінь. Мабуть, ніхто не знає, у що нині вірять китайці, включно з ними самими. Теоретично Китай все ще комуністичний, однак на практиці у ньому нема нічого комуністичного. Деякі китайські мислителі й лідери заграють із поверненням до конфуціанства, однак це навряд чи щось більше, ніж звичайний фасад. Цей ідеологічний вакуум робить Китай найбільш перспективним плідним середовищем для нових технорелігій, що виникають у Кремнієвій долині (про що ми поговоримо в наступних розділах). Однак ці технорелігії з їхньою вірою в безсмертя й віртуальний рай потребуватимуть принаймні десяти-двадцяти років, щоб самоствердитися. Тож нинішній Китай не становить реальної альтернативи лібералізму. Для збанкрутілих греків, які відкидають ліберальну модель і шукають замінника, імітація китайського досвіду не буде надійним варіантом.

Тоді як щодо радикального ісламу? Чи фундаменталістського християнства, месіанського іудаїзму або відроджуваного індуїзму? При тому що китайці не знають, у що вірять,