Читати книгу - "Ребекка"

зараз сяяла кольорами: в усіх куточках стояли квіти — червоні троянди у срібних вазах на білій скатертині накритого до обіду столу, відчинені французькі вікна виходили на терасу, де, щойно засутеніє, засвітять гірлянди. Над залою, на хорах для менестрелів, оркестр приготував свої інструменти, і сама зала сповнилася дивною атмосферою очікування; у ній відчувалося тепло, якого я ніколи раніше не помічала, — завдяки вечору, такому спокійному та ясному, завдяки квітам під картинами, завдяки нашому сміху на широких кам’яних сходах.

Зникла колишня суворість. Мендерлей ожив, я й повірити не могла, що таке можливо. Він уже не був тим спокійним тихим Мендерлеєм, яким я його знала. Тепер у ньому з’явилася певна значущість, якої не було раніше. І безтурботність — переможна, приваблива. Немовби будинок згадав інші давноминулі дні, коли зала дійсно була бенкетною, на стінах висіли зброя та гобелени, а посередині, за довгим вузьким столом, сиділи чоловіки, сміючись гучніше, ніж тепер сміялися ми, вимагаючи вина, пісень, жбурляючи на кам’яні плити величезні шматки м’яса сонним собакам. Пізніше, в інші часи, тут усе ще було весело, але до веселощів додалися грація й велич, і Керолайн де Вінтер, яку я сьогодні із себе вдаватиму, спускалась у своїй білій сукні широкими кам’яними сходами танцювати менует. Як би я хотіла відкинути всі ці роки й побачити її! Як би мені хотілося, щоб ми не псували будинку своїми сучасними танцювальними мелодіями, такими недоречними та неромантичними! Вони не пасуватимуть Мендерлею. Раптом я відчула, що згодна з місіс Денверз. Варто було влаштувати бал у стилі однієї епохи, а не ту мішанину з усіх часів та народів, яка на нас очікувала, зі щирим і доброзичливим бідолахою Джайлзом у костюмі арабського шейха.

У моїй кімнаті на мене чекала Клеріс, від хвилювання її кругле обличчя зробилося багряним. Ми посміялися разом, як ті школярки, і я попросила її зачинити двері. Гучно й загадково зашарудів обгортковий папір. Ми говорили одна до одної тихо, мов змовниці, ходили навшпиньки. Я знову почувалась, наче дитина у Святвечір. Це ходіння босоніж туди й сюди по кімнаті, скрадливі вибухи сміху, придушені вигуки нагадали мені про те, як колись давно я вішала над каміном панчоху для подарунків. Максим був у своїй гардеробній, а двері з його кімнати до моєї ми зачинили. Клеріс лишалася моїм єдиним союзником і любим другом. Сукня сиділа бездоганно. Я стояла нерухомо, ледь стримуючи нетерпіння, доки Клеріс невмілими пальцями застібала гачки.

— Гарно, мадам, — повторювала вона, відхиляючись на підборах назад, аби мене роздивитися. — Ця сукня пасувала б і самій королеві Англії.

— А як отам, під лівою пахвою? — схвильовано питала я. — Цю бретельку буде видно?

— Ні, мадам, нічого не видно.

— То як? Який у мене вигляд?

Не дочекавшись її відповіді, я почала крутитися й вертітися перед дзеркалом, то суплячись, то усміхаючись. Я вже почувалася інакше, мені більше не заважала моя зовнішність. Нарешті моя власна нудна особистість була прихована.

— Дай-но мені перуку, — схвильовано попросила я, — обережно, не зімни кучерів, щоб вони не розпрямилися. Вони мають бути пишними.

Клеріс стояла в мене за спиною, я бачила її кругле обличчя у дзеркалі поруч із моїм, її очі світилися, рот був напіввідкритий. Я зачесала своє власне прилизане волосся за вуха. Торкнулася тремтячими пальцями м’яких лискучих кучерів і нечутно засміялася, поглянувши на Клеріс.

— О, Клеріс, — мовила я, — що ж на це скаже містер де Вінтер?

Я накрила своє мишаче волосся кучерявою перукою, намагаючись приховати свій тріумф, не виказати себе усмішкою. Хтось підійшов до дверей і постукав.

— Хто там? — запанікувавши, спитала я. — Не заходьте.

— Не переймайтеся, люба, це я, — почувся голос Беатріс. — Вам ще довго? Я хочу на вас поглянути.

— Ні, ні, — сказала я, — не заходьте. Я не готова.

Схвильована Клеріс стояла поруч зі шпильками на долоні, я брала їх одна по одній і заколювала кучері, які розпушилися в коробці.

— Я зійду донизу, коли буду готова, — крикнула я. — Спускайтеся всі. Не чекайте на мене. Скажіть Максимові, що йому до мене не можна.

— Максим унизу, — сказала Беатріс. — Він заходив до нас. Казав, що стукав у двері вашої ванної, але ви не відповіли. Не затримуйтесь, люба, ви нас так заінтригували. Вам точно не потрібна допомога?

— Ні, — втративши самовладання, нетерпляче закричала я, — ідіть звідси, спускайтеся вниз!

Чому вона прийшла докучати мені саме в такий момент? Це мене роздратувало, я вже сама не розуміла, що роблю. Штрикнула шпилькою перуку й зламала її об кучері. Голосу Бетріс уже не було чути, певно, вона рушила коридором геть. Цікаво, чи задоволена вона своїм східним костюмом і чи вдалося Джайлзові розфарбувати обличчя? Які дурниці! Усе це. Навіщо ми це робимо, подумала я, чому ми поводимося так по-дитячому?!

Я не впізнавала обличчя, яке дивилося на мене із дзеркала. Очі здавалися значно більшими, рот тоншим, шкіра білою й чистою. Кучері невеличкою хмаркою обрамляли чоло.

Я оглянула цю жінку, яка була геть не схожа на мене, і усміхнулася, по-новому, повільно розтягнувши губи.

— О, Клеріс! — промовила я. — О, Клеріс!

Підібравши поділ сукні, я зробила перед нею реверанс, оборки підмели підлогу. Вона захоплено засміялася, збентежена, почервоніла, проте дуже задоволена. Я продефілювала вперед і назад перед дзеркалом, роздивляючись своє відображення.

— Відчиняй двері, — наказала я. — Я спускатимусь. Іди вперед і подивись, чи всі зібрались.

Вона побігла посміюючись, а я, притримуючи поділ, рушила вслід за нею коридором.

Клеріс озирнулась і покликала мене за собою.

— Вони внизу, — прошепотіла вона, — містер де Вінтер, майор і місіс Лейсі. Щойно прийшов містер Кроулі. Вони всі стоять у залі.

Я визирнула з-під аркади над головними сходами й поглянула вниз.

Так, вони всі були там. Джайлз у білому арабському вбранні із гучним реготом показував ножа, що висів у нього на поясі; Беатріс, закутана в незвичний зелений одяг, обвішана намистами, що ледь не волочилися за нею по підлозі; бідолашний сором’язливий Френк, який у своєму тільнику та моряцьких чоботях мав дещо безглуздий вигляд, і Максим, єдиний з усіх у звичайному вечірньому костюмі.

— Що вона там робить? — запитав Максим. — Вона вже кілька годин сидить у своїй кімнаті. Котра там година, Френку? Із хвилини на хвилину приїдуть на обід