Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— все було вдаване, а всі сили уваги всього цього товариства були звернені лише на цю пару — П'єра та Елен. Князь Василь удавав схлипування Сергія Кузьмича і в цей час оббігав поглядом дочку; і в той час, як він сміявся, вираз його обличчя говорив: «Так, так, усе добре йде; сьогодні все вирішиться». Анна Павлівна грозила йому за notre bon Viasmitinoff, а в очах її, що мигцем блиснули в цю мить на П'єра, князь Василь читав поздоровлення з майбутнім зятем і щастям дочки. Стара княгиня, пропонуючи з журним зітханням вина своїй сусідці й сердито глянувши на дочку, цим зітханням начебто казала: «Так, тепер нам з вами нічого більш не залишилось, як пити солодке вино, моя люба; тепер час цій молоді бути так зухвало визивно-щасливою». «І що за дурниці усе те, що я розповідаю, наче це мене цікавить, — думав дипломат, позираючи на щасливі обличчя закоханих, — ось це щастя!»

Серед тих мізерно-дрібних, штучних інтересів, що зв'язували це товариство, трапилося просте почуття потягу гарних і здорових молодих мужчини й жінки одного до одного. І це людське почуття приглушило все і ширяло над усім їхнім штучним лепетом. Жарти були невеселі, новини нецікаві, пожвавлення — очевидно вдаване. Не тільки вони, але й лакеї, прислужуючи за столом, здавалося, почували те саме і забували порядки служби, задивляючись на красуню Елен з її осяйним обличчям і на червоне, товсте, щасливе і неспокійне обличчя П'єра. Здавалось, і вогні свічок зосереджені були лише на цих двох щасливих обличчях.

П'єр почував, що він був центром усього, і це становище і тішило і зв'язувало його. Він був у стані людини, заглибленої в яку-небудь роботу. Він нічого ясно не бачив, не розумів і не чув. Лише зрідка, несподівано, зринали в його душі уривчасті думки і враження з дійсності.

«То вже всьому кінець! — думав він. — І як це все зробилося? Так швидко! Тепер я знаю, що не для неї однієї, не для себе одного, але й для всіх це повинно неминуче статися. Вони всі так чекають цього, такі впевнені, що це буде, що я не можу, не можу обманути їх. Але як це буде? Не знаю; а буде, неодмінно буде!» — думав П'єр, поглядаючи на ці плечі, що блищали біля самих очей його.

То раптом йому ставало соромно чогось. Йому ніяково було, що він привертає увагу всіх, що він щасливий в очах інших, що він із своїм негарним обличчям якийсь Паріс, володар Єлени. «Але, певне, це завжди так буває і так треба, — утішав він себе. — І, зрештою, що ж я зробив для цього? Як це почалося? З Москви я поїхав разом з князем Василем. Тут ще нічого не було. Потім, чому ж було мені в нього не зупинитися? Потім я грав з нею в карти й підняв її ридикюль, їздив з нею кататися. Коли ж це почалося, коли це все сталось?» І ось він сидить біля неї нареченим; чує, бачить, почуває її близькість, її дихання, її рухи, її красу. То раптом йому здається, що це не вона, а він сам такий незвичайно вродливий, що тому ось і дивляться так на нього, і він, щасливий з загального подиву, випростує груди, підводить голову й радіє із свого щастя. Раптом якийсь голос, чийсь знайомий голос, чується і каже йому щось вдруге. Та П'єр такий заполонений, що не розуміє того, що кажуть йому.

— Я питаю тебе, коли ти одержав листа від Волконського, — повторює втретє князь Василь. — Який ти неуважний, голубе мій.

Князь Василь усміхається, і П'єр бачить, що всі, всі усміхаються з нього і з Елен. «Ну, що ж, коли ви всі знаєте», — каже сам собі П'єр. «Ну, що ж? це правда», — і він сам усміхається своєю лагідною, дитячою усмішкою, і Елен усміхається.

— Коли ж ти одержав? З Ольмюца? — повторює князь Василь, якому ніби треба це знати для розв'язання спору.

«І чи можна говорити й думати про такі дрібниці?» — думає П'єр.

— Так, з Ольмюца, — відповідає він, зітхнувши.

Від вечері П'єр повів свою даму за іншими до вітальні. Гості почали роз'їжджатися, і деякі їхали, не попрощавшись з Елен. Неначе не бажаючи відривати її від її серйозного заняття, деякі підходили на хвилину і скоріше відходили, забороняючи їй проводити себе. Дипломат сумно мовчав, виходячи з вітальні. Перед ним поставала вся марність його дипломатичної кар'єри порівняно до П'єрового щастя. Старий генерал сердито пробурчав на свою дружину, коли вона спитала його про стан його ноги. «Ач, стара дурепа, — подумав він. — Ось Єлена Василівна, то та і в п'ятдесят років красунею буде».

— Здається, що я можу вас поздоровити, — прошепотіла Анна Павлівна до княгині і міцно поцілувала її. — Якби не мігрень, я б залишилась.

Княгиня нічого не відповіла; її мучили заздрощі до щастя своєї дочки.

П'єр під час проводжання гостей довго залишався сам з Елен у маленькій вітальні, де вони сіли. Він часто й раніш, в останні півтора місяця, залишався сам з Елен, але ніколи не говорив їй про любов. Тепер він почував, що це конче треба було зробити, та ніяк не міг наважитись на цей останній крок. Йому було соромно; йому здавалося, що тут, біля Елен, він займає чиєсь чуже місце. «Не для тебе це щастя, — казав йому якийсь внутрішній голос, — це щастя для тих, у кого нема того, що є в тебе». Але треба було сказати що-небудь, і він заговорив. Він спитав її, чи задоволена вона з сьогоднішнього вечора. Вона, як і завжди, з простотою своєю відповіла, що нинішні іменини були для неї одними з найприємніших.

Дехто з найближчих родичів ще залишався. Вони сиділи у великій вітальні. Князь Василь лінивими кроками підійшов до П'єра. П'єр підвівся і сказав, що вже пізно. Князь Василь суворо-запитливо подивився на нього, неначе те, що він сказав, було таке чудне, що не можна було й розчути. Але слідом за тим вираз суворості змінився, князь Василь смикнув П'єра донизу за руку, посадив його і лагідно усміхнувся.

— Ну, що, Льолю? — звернувся він зараз же до дочки тим недбалим тоном звичної ніжності, що його засвоюють батьки; з дитинства голублячи своїх дітей, але що його князь Василь лише вгадав шляхом наслідування інших батьків.

І він знову звернувся до П'єра:

— Сергій Кузьмич, з усіх боків, — промовив він, розстібаючи верхнього гудзика на жилеті.

П'єр усміхнувся, але по його усмішці видно було, що