Читати книгу - "Американська пастораль"

— Лу Левов не торгує рукавичками, якщо вони не бездоганні, — казав він. — Ми тут не в ігри граємо. Я займаюсь тим самим, що й ви, я заробляю гроші. Na mano lava ’nad, пам’ятайте це!

— Що таке опойок, Сеймуре?

— Це шкіра з молодих телят.

— Рельєф?

— Рівний, гладенький. Дуже рівна. Блискуча.

— На що вона йде?

— Здебільшого на чоловічі рукавички. Бо важка.

— А що таке кейп?

— Шкіра південноафриканської грубововної вівці.

— А кабрета?

— Вівця, що дає нам не вовну, а хутро.

— Де їх розводять?

— У Південній Америці. У Бразилії.

— Неповна відповідь. Цю породу розводять трохи на північ і на південь від екватора. У всьому світі. Південна Індія. Північна Бразилія. Вся субекваторіальна Африка.

— Ми ці шкури беремо в Бразилії.

— Правильно. Чиста правда. Я просто уточнив, що в інших країнах їх також розводять. Щоб ти знав на майбутнє. Яка операція при підготовці шкір є ключовою?

— Розтягування.

— І завжди пам’ятай це. У цій справі одна шістнадцята дюйма вирішує все. Розтягування! У самісіньке яблучко! Скільки частин у парі рукавичок?

— Десять, і дванадцять, якщо є обшивка.

— Назви.

— Шість стрілок, два напалки і два платки.

— Одиниця виміру довжин у рукавичній справі?

— Французький дюйм.

— Що таке однодюймова рукавичка?

— Це рукавичка, в якій від основи напалка до верху один французький дюйм.

— Близько одного дюйма. Що таке шовковий декор?

— Три ряди стібків на затиллі рукавички. Якщо не затягувати кінці, всі нитки повилазять.

— Чудово! Я навіть не питав тебе про затягування кінців. Який найважчий шов на рукавичці?

— Повний піку.

— Чому? Думай, сину, — це складне запитання. Ну, кажи, чому?..

І так до безкінечності. Потайний шов. Оздобний шов. Одинарний вистіг. Стрілка-клин. Лосина. Мока. Смушок. Відмочка. Мездріння. Піклювання. Класифікація. Оцінка якості. Обробка мереї. Полірування. Клеєна підкладка. Вільна підкладка. Безшовна плетена вовна. Підкладка з вовняного начосу на нитковій основі…

І так — усю дорогу, поки їздили по Даун-Неку. Щосуботи, між шістьма і дев’ятьма роками, поки нарешті «Ньюарк мейд» не заробила на своє приміщення.

Ветклініка тулилася в куті обдертої цегляної будівельки одразу біля пустища, яке було завалене старими скатами й покрите латками трави заледве не як Швед заввишки. Рештки сіткової загорожі давно вже попадали і лежали на краю тротуару, де він чекав свою дочку… яка, виявляється, була тут, у Ньюарку… скільки вже часу? І де, в якій оселі цього міста вона мешкала? Що ж, йому вже вистачало фантазії — він міг намалювати в думках картину будь-якого ступеня огидності, а от допетрати, як із Олд-Римрока вона потрапила сюди, не міг. У нього більше не було ілюзій, за які він міг би зачепитися, аби згладити всі несподіванки, що чекали на нього в майбутньому.

Вигляд будівельки та околиць аж ніяк не наводив на думку, що тут працює людина, покликана змінити хід американської історії. Заіржавіла аварійна драбина, на яку тільки встань — і лежатимеш на землі разом із нею. Її призначення зводилося не до того, щоб рятувати людей від пожеж, а до безцільного й безглуздого висіння, у зайвий раз нагадуючи про безмежну самоту — нерозлучну супутницю людського життя. Швед не бачив у ній жодного іншого сенсу — як не крути, а користі для цієї будівлі від неї не було жодної. Так, ми самотні, безнадійно самотні, а попереду — пласт іще більшої самоти. І годі щось зробити, щоб цього позбутися. Втім, ми не мали б дивуватися з тієї самоти, хай би яка гірка вона була. Можна, звісно, набратися духу і вивернутися назовні, але тільки й того, що будеш ти тоді самотній і нутром навиворіт, а не самотній усередину нутром. Дурненька ти моя, дурненька дорогенька Меррі, ще дурніша, ніж твій дурний батько, бо й підривом будівель нічого не зміниш. Є будівлі — самота, нема — та ж сама самота. Проти якої не попреш: за всю історію від цих ігор з бомбами хоч би подряпина на ній залишилась. Навіть найзгубніша створена людиною вибухівка не може її порушити. Побожно схиляйся не перед комуністами, дитино моя нерозумна, а перед простою, буденною самотою. Виходь першого травня разом із друзями на демонстрацію, прославляй її, прославляй її владу та міць, яка дасть великої фори будь-якій іншій владі, іншій моці, прославляй її всепереможну силу. Роби ставки на неї, укладай парі, вознось її — не схиляй покірно свою голову перед Карлом Марксом, моя злючко-заїко, чи перед Хо Ші Міном або Мао Цзедуном, а вклоняйся великій богині на ймення Самота!

«Мені одиноко», — скаржилась вона йому, коли була маленькою, і він довго не міг зрозуміти, де ж вона підчепила це слово. Одиноко. Чи може бути щось сумніше з вуст дворічної дитини? Вона заговорила рано, багато що могла сказати, і попервах мовлення її лилося легко, гарно; хтозна, може, тут лежать витоки заїкання, у тих словах, що їх вона якимось незбагненним чином знала ще до того, як її однолітки вчилися вимовляти власне ім’я; плюс емоційний перегрів від словникового запасу, де було навіть оте сумнозвісне «мені одиноко».

Швед був одним із тих, із ким вона могла поговорити. «Тату, побалакай зі мною». Здебільшого інші розмови крутилися навколо мами. Дівчинка говорила, що мама занадто опікується її гардеробом, ревно стежить, яка в неї зачіска. Їй хотілося, щоб дівчинка виглядала дорослішою за однолітків. Меррі хотіла собі довге волосся, таке, як у Патті, а мама наполягала на короткому.

— Вона була б страшенно рада, якби я ходила у формі, як колись вона в школі Святої Женев’єви.

— Та ну, просто в мами консервативні смаки. Ну й ти ж любиш ходити разом з нею в магазини.

— Найкраще в цих походеньках — це добре і смачно пообідати, то справді клас! Інколи приємно вибрати щось з одягу. Тільки однаково мама дуже багато ч-ч-читає нотацій.

У школі за обідом вона ніколи не їла того, що давала вдома мама.

— Копчена ковбаса на білому хлібі — фе-е-е!.. І ліверна — фе-е-е!.. А від тунця розмокає пакет зі сніданком. Мені подобається тільки вірджинська шинка, але з обрізаною скоринкою. Я люблю гарячий с-с-суп.

Якщо вона брала гарячий суп, то неодмінно розбивала термос. Як не в перший тиждень, то