Читати книгу - "Танець недоумка"

Вони ледь погойдувались, але не видавали жоднісінького звуку, — не цокали хітином, не копошилися — від цього здавалося, що женці пильно розглядають нас. Я тривожно перевів погляд на підлогу, де кожна темна пляма поспішила набути форми хижака з розчепіреними пазурами-серпами. Розбурханий пилком мозок квапливо кидався вимірювати й описувати все: калюжа, ганчірка, фрагмент пластикової упаковки…

— Ми для них нецікаві, — заспокоїла Ірма, немов відчувши мій страх. — Робіть усе, як я показувала. Часу — кіт насрав.
Вони з Алексом, піднявшись на ліси, знімали женців зі стелі, заколисували й кидали вниз. Я ловив — під пилком виходило досить спритно — і складав у купу. Насолоджувався кожним рухом. Я знову був надлюдиною. Алекс, що відмовився від пилку, рухався дратівливо повільно, а його кидки були неточні. Скоро довелося переставити риштування. Вишикувавшись у ланцюжок, ми швидко повикидали назовні всіх, занурених у ступор женців, й Ірма з Алексом знову видерлися під стелю. Ще хвилин за двадцять ми переставляли риштування востаннє. Дія пилку суттєво ослабла, а ми відставали від графіка. Я вперше став хвилюватися.

— Швидше! — Ірма теж мала знервований вигляд і щомиті нас підганяла.

Аж ось Алекс, який на нашому тлі і так страждав від власної повільності, так завзято вхопився за риштування, що підняв їх занадто високо. Опори стукнулися об стелю. Почувся хітиновий цокіт.

— Завмріть!!! — встигла гаркнути Ірма, й на нас одразу, немов стиглі яблука, посипалися членистоногі.

Я зміг вивернутися від усіх — завдяки пилку. На Алекса на моїх очах упало не менше трьох, і він гарячково струшував їх незграбними, майже істеричними рухами.

— Тихо! — крикнула Ірма. — Не махайте руками! Завмріть!

Її голос луною розлетівся по холу. Алекс нарешті завмер. Якщо чесно, я й сам ледь стримався, щоб не почати махати руками й репетувати. На підлозі навколо нас було не менше двох десятків женців. Вони ворушилися, але їхні рухи були плавні, як у сонних котів. Ті, що досі висіли під стелею, один за одним затріщали панцирами, як величезні цвіркуни.

— Що робити? — запитав Алекс, мимоволі підвищивши голос, щоб перекричати хітиновий концерт. У його голосі бринів жах.

— Стояти, — твердо відповіла Ірма. — Зараз вони зрозуміють, що небезпеки немає, і заспокояться.

Ті, що були біля мене, і справді завмерли. Хітинові трелі на стелі почали потроху вщухати. І тут зовсім поруч я побачив женця. Він підповзав до мене ззаду, рухаючись із грацією павука, що переїв. Від моєї ноги до його серпів було сантиметрів десять, і він не зупинявся. Я хотів відскочити, але Ірма випередила мене.

— Не треба! Стрибне!

Напевно, враховуючи, що я вжив пилок, можна було б посперечатися, хто буде спритніший. Але щось в Ірминому тоні сказало мені, що вона поставить на женця.

— Ірмо…

— Мовчи, — увірвала вона. — Не рухайся. Ти йому не потрібен.

Жнець витягнув уперед свої небезпечні бритви й акуратно обмацав мою ногу. Аж раптом із моторністю розгніваного тарантула заліз на черевик і витягнув лапи-коси уздовж моєї ноги. Як кіт, який вимагає, щоб його погодували.

Страх розлився моїм тілом неприємною хвилею.

— Зараз він піде, — пообіцяла Ірма.

Але жнець не йшов. Він акуратно скріб лапами по тканині штанів, ніби перевіряючи, з чого вона зроблена.

— А якщо ні? — тихо, майже самими губами запитав я.

— Тоді я зніму його, — відповіла Ірма.

— Зніми зараз!

— Небезпечно. Він поводиться дивно.

Жнець завмер і зовсім не ворушився.

— Бляха! Хіба їм не має бути фіолетово, що ми тут? — жалібно запитав Алекс.

— Я не розумію, — відповіла Ірма.

— У мене штучна нирка, — тихо сказав я.

Й, оскільки Ірма ніяк не відреагувала, додав:

— І в ній є батарейка.

— От срака! — верескнув Алекс.

— Я думав, вони не відчують… — вирвалося в мене.

— Заткнися, — одними губами прошепотіла Ірма. — Не думай про це. Вони чутливі до страхів.

— Як химери? — обережно запитав я.

— Так.

Я чекав, що Ірма пояснить, але вона мовчала.

Легко сказати «не думай»… Від того самого моменту, як ми ввійшли сюди, думка про батарейку в моїй нирці не покидала мене ні на секунду. Я щосили намагався заштовхати її якнайглибше, та вона свердлила мене зсередини, як виснажливий зубний біль. А коли женці посипалися на нас зі стелі, вона вирвалася назовні справжньою неспинною панікою.

Щось тепле стекло по моїй скроні. Піт. Просто піт… Я не зводив очей із женця. Він, немов стомившись стояти, став підгинати лапки. Здавалося, що він вирішив подрімати. Але щось у його плавних рухах викликало ледь помітну тривогу в глибині підсвідомості. Мабуть, це звичайна паніка, і найкраще, що можна зробити, — загнати її якнайдалі. Зрештою, я можу ризикнути й просто відфутболити женця ногою… Якщо встигну…

— Ірмо…

— Тс-с-с… — сказала вона. — Просто помовч.

Аж тут він кинувся вгору. І зробив це так стрімко, що я навіть не встиг усвідомити, що відбувається. Дрібно перебираючи лапками, так швидко видерся по моїх ногах, що, коли я інстинктивно брикнув порожнечу, тварюка вже була в мене на боці, а ще за мить, пробігши через спину, випірнула з-під руки й завмерла просто на грудях! Я підняв було руки, щоб скинути, та зрозумів, що він встигне встромити в мене свої серпи.

Так і стояв, відхилившись назад і розчепіривши руки, — як футболіст, що відбиває м’яч грудьми. Серце калатало, як шалене.

— Не ворушися, — знову сказала Ірма. — Я зніму його!

— Ірмо, — я намагався говорити так тихо, як тільки міг, майже не ворушачи губами. — Швидше…

Вона повільно підійшла, переступаючи через женців, які мляво повзали по підлозі. Імовірно, він відчув її електричне поле… Або, може, почув щось… Не знаю. Але щойно Ірма простягнула руки, жнець рвонув до мого обличчя! Я відвернувся й спробував струсити тварюку, але не встиг навіть торкнутися хітинового тіла — він опинився в мене на спині й знову застиг.

— Знайшов… — простогнав Алекс і паніка чітко почулася в його голосі. — Він знайшов її!

— Знайшов що? — від жаху в мене заклало вуха, і тепер здавалося, що серце калатає просто в голові.

— Нирку… — видихнув товстун.

Але перш ніж зміст його здогаду дійшов до мене, жнець пожвавився. Його пазури впилися мені в спину. Я скрикнув, вирішивши, що він намагається дістатися до мого імплантату, і закрутився на місці. Але воно полізло вище. Гострі пазури пройшлися по моїх плечах, і за мить жнець заліз мені на голову. Хітинові вістря боляче впивалися в череп крізь тканину форменої шапки, завдаючи відчутного болю. Я завмер і, здається, навіть не дихав.

— Ні, — понуро сказала Ірма. — Його цікавить мозок.

— Його — що?! — Алекс навіть верескнув.

— Найбільша електрична активність — справді в мозку. Особливо в момент стресу. Він відчуває це.

— Ти казала просто викласти все з батарейками! — майже благав Алекс, немов від Ірми залежала поведінка женців.

— А хіба це не твій довбаний страх?! — прошипіла вона. — Ти весь час думав про це, так? Поки ми працювали, ти думав, що вони можуть відчути імпульси у твоїй тупій голові?!

Алекс одразу знітився під її нищівним поглядом. Густа гаряча крапля ковзнула з голови мені за вухо. Очевидно, адреналін уже сп’янив мене, бо я ризикнув подати голос:

— Ірмо… — прошепотів я. — Треба щось робити…

Не дивлячись на мене, Ірма одним рухом зірвала з себе куртку й, обмотавши кисть, зробила стрімкий, як фехтувальний