Читати книгу - "Сліпий годинникар"

преференції мають інші самиці. Якості самця як такі є довільними й несуттєвими. Любитель музики, який хоче придбати конкретний запис лише тому, що той посідає якесь місце в «топ-20», поводиться точнісінько як пава. Але точні механізми, за допомогою яких позитивні зворотні зв’язки працюють у цих двох випадках, відрізняються. І це, на мою думку, повертає нас туди, звідки ми почали в цьому розділі, — до попередження, що аналогії слід застосовувати лише до певної межі, але не далі.

Розділ 9. Пунктирування пунктуалізму

У біблійній книзі Вихід розповідається, що синам Ізраїлевим знадобилося цілих 40 років, аби перетнути Синайську пустелю й досягти Землі обітованої. Тобто аби подолати відстань в якихось 200 миль (320 км). Виходить, що їхня середня швидкість становила приблизно 24 ярди (22 м) на день, або 1 ярд на годину, хай навіть буде 3 ярди на годину, якщо брати до уваги зупинки на ніч. Хоч як тут рахуй, ми маємо справу з абсурдно низькою середньою швидкістю пересування, значно нижчою, ніж у всім відомого своєю повільністю равлика (за даними «Книги рекордів Ґіннеса», світовим рекордом швидкості для равлика є неймовірні 55 ярдів на годину). Але, звісно, ніхто насправді не думає, що така середня швидкість підтримувалася постійно й на одному рівні. Очевидно, що ізраїльтяни пересувалися ривками, можливо надовго стаючи табором у різних місцях, перш ніж рухатися далі. Мабуть, багато з них не дуже чітко уявляли собі, що вони рухаються в якомусь конкретному незмінному напрямку, а не просто блукають від оази до оази, як це зазвичай роблять кочові скотарі пустель. Ніхто, я повторюю, ніхто насправді не думає, що така середня швидкість підтримувалася постійно й на одному рівні.

А тепер припустімо, що на сцені раптом з’являються двоє красномовних молодих істориків. І вони кажуть нам, що в біблійній історії упродовж довгого часу панувала «ґрадуалістська» школа думки. Ми чуємо, що історики-«ґрадуалісти» в буквальному сенсі вірять, що ізраїльтяни долали всього лише по 24 ярди на день — щоранку складали свої намети, проповзали ті нещасні 24 ярди у східному напрямку, а потім розбивали табір на ніч знову. Єдиною альтернативою «ґрадуалізму», кажуть нам, є динамічна нова «пунктуалістська» історична школа. За словами радикальних молодих пунктуалістів, ізраїльтяни проводили більшу частину свого часу в «стазисі», не рухаючись узагалі, а стоячи табором на одному місці, часто роками. Потім вони таки рухалися, і доволі швидко, до нового місця отаборення, де знову залишалися на кілька років. Їхнє просування до Землі обітованої замість поступового й безперервного було рвучким і судомним: довгі періоди стазису переривалися короткими періодами швидкого руху. Більше того, їхні спалахи руху були не завжди в напрямку Землі обітованої, а відбувались у майже випадкових напрямках. Лише якщо подивитись ретроспективно, у великому масштабі макроміграційної схеми, у їхніх пересуваннях таки можна розгледіти тенденцію в напрямку Землі обітованої.

Красномовство цих пунктуалістських біблійних істориків є таким, що вони стають медійною сенсацією. Їхні портрети не сходять з обкладинок популярних видань. Жодна телепередача з біблійної історії не обходиться без інтерв’ю хоча б з одним таким провідним пунктуалістом. Люди, які не знають з біблійної науки нічого більше, запам’ятовують лише один факт: що в темні часи, перш ніж на сцені раптом з’явилися пунктуалісти, всі інші помилялися. Зверніть увагу на те, що «розкрученість» пунктуалістів аж ніяк не пов’язана з підтвердженням їхньої правоти. Вона пов’язана лише з їхнім голослівним твердженням, що попередні авторитети були «ґрадуалісти», а отже, не праві. До пунктуалістів дослухаються не через їхню правоту, а через їхню самоподачу як революціонерів.

Насправді моя історія про пунктуалістських біблійних істориків є, звісно, вигаданою. Вона навіяна розповідями про аналогічну суперечку, приписувану тим, хто вивчає біологічну еволюцію. У деяких аспектах це несправедлива метафора, але не зовсім: у ній достатньо істини, щоб виправдати згадку про неї на початку цього розділу. Серед еволюційних біологів існує широко розрекламована школа думки, послідовники якої називають себе пунктуалістами, і вони справді винайшли термін «ґрадуаліст» для своїх найвпливовіших попередників. Вони мають величезну популярність серед публіки, що майже нічого більше не знає про еволюцію, і здебільшого це відбувається тому, що їхню позицію подають (не так вони самі, як журналісти) як радикально відмінну від позиції попередніх еволюціоністів, особливо Чарльза Дарвіна. У цьому моя біблійна аналогія справедлива.

У чому ця аналогія несправедлива, то це в тому, що в розповіді про біблійних істориків «ґрадуалісти» явно були підставними фігурами, вигаданими пунктуалістами. У випадку ж еволюційних «ґрадуалістів» той факт, що вони є підставними фігурами, яких ніколи не існувало, не такий явний. Це потребує демонстрації. Слова Дарвіна та багатьох інших еволюціоністів можна інтерпретувати як ґрадуалістські за характером, але тоді важливо усвідомлювати, що слово «ґрадуаліст» можна інтерпретувати по-різному, для позначення різних речей. По суті, я представлю таку інтерпретацію слова «ґрадуаліст», згідно з якою ґрадуалістом може бути мало не кожен. У випадку з еволюцією, на відміну від притчі про ізраїльтян, ховається непідробна суперечність, але стосується вона дрібних деталей, що й близько не є достатньо вагомими, аби виправдати весь цей галас у ЗМІ.

Серед еволюціоністів перші «пунктуалісти» вийшли з лав палеонтологів. Палеонтологія — вчення про викопні рештки, або скам’янілості. Це дуже важлива галузь біології, бо всі наші еволюційні предки давно померли, а викопні рештки надають нам єдині прямі свідчення про тварин і рослини далекого минулого. Якщо ми хочемо знати, який вигляд мали еволюційні предки сучасних живих організмів, то скам’янілості — наша головна надія. Одразу після того, як люди усвідомили, чим скам’янілості є насправді (попередні школи дотримувалися думки, що ті є творіннями диявола або кістками бідних грішників, що потонули під час Усе­світнього потопу), стало зрозуміло, що будь-яка теорія еволюції повинна мати певні очікування щодо отриманих від них даних. Але виникли деякі суперечки стосовно точного значення цих очікувань, і з цим почасти й пов’язаний аргумент пунктуалізму.

Нам узагалі-то дуже пощастило, що ми маємо скам’янілості. Є дивовижно сприятливим той факт із геології, що кістки, мушлі та інші тверді частини тварин, перш ніж розпастися, можуть час від часу залишати відбитки, які пізніше відіграють роль форми для породи, що твердне, проносячи пам’ять про тварину крізь віки. Ми не знаємо, який відсоток тварин кам’яніє після смерті (особисто я вважав би за честь скам’я­ніти), але насправді він, безумовно, дуже малий. Тим не менш, хоч яким би малим він був, у даних про скам’янілості є певні речі, на достовірність яких сподівається будь-який еволюціоніст. Наприклад, ми дуже здивувалися б, виявивши в цих даних згадку про існування скам’янілих людей ще до того, як, згідно з нашими уявленнями, з’явилися ссавці! Якби в товщі порід віком 500 мільйонів років знайшовся хоч один достовірно засвідчений череп ссавця, то вся наша сучасна теорія еволюції була б зруйнована. До речі, це є достатньою відповіддю на облудну заяву креаціоністів та їхніх послідовників серед журналістів, що вся теорія еволюції є «непідробною» тавтологією. За іронією долі, це також є причиною, з якої креаціоністи так захоплюються фальшивими відбитками людських ніг, вирізьбленими за часів Великої депресії для обдурення туристів у скельних породах Техасу, де було знайдено рештки динозаврів.

У будь-якому разі, якщо розкласти справжні скам’янілості в порядку від найстаріших до наймолодших, то, згідно з теорією еволюції, можна сподіватися побачити певну впорядковану послідовність, а не хаотичну мішанину. Якщо ж