Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Банті вертить її навсібіч, розглядаючи порцелянові волани. Джордж пирхає:

— Виглядає як підставка для туалетного паперу.

— Саме таких коментарів я від тебе й чекаю, — каже Банті, впаковуючи даму в криноліні назад у коробку. — А ще тобі потрібна для весілля нова краватка. Власне, можеш вийти зараз зі мною і вибрати.

— Ні! — волаю я, натягаючи шкільний жакет і берет. — Мені треба до школи.

Дзвінок, що сповіщає про закінчення обідньої перерви, уже, мабуть, продзвенів («Знову спізнилася, Рубі?»). Джордж зиркає на мене.

— А ти підеш на це весілля? — раптом питає він.

— Заради всього святого, — тягне Банті, роздратовано підводячи брови. — Та вона ж дружка нареченої!

— Ти? — з недовірою перепитує Джордж.

— Я, — підтверджую я, безпорадно стенаючи плечима.

Його подив мене не ображає — я здивувалася ще більше, ніж він.

Я не просто дружка, а головна, й очолюю неслухняну зграйку мініатюрних подружок. Решта — із Сандриного боку родини, але, за весільним етикетом, Тедова рідня теж мусить бути представлена у почті. Обираючи родичок по мечу, Сандра завагалася, адже всі потенційні подружки-родички або покійниці, або втікачки, або спіритуалістки, а то й поєднують ці категорії, а отже, не гідні того, щоб сипати пелюстки троянд їй під ноги (хоча насправді ніхто нічого не сипле, що мене трохи розчаровує). Звісно, якби я була на її місці й запросила у почет Дейзі та Роуз, то мені теж було б незатишно. Отже, Сандра обирає мене від безвиході, хоча могла б не обмежуватися кровними родичами й переглянути каталог родичів за шлюбом: із Люсі-Віди, наприклад, вийшла би прекрасна дружка. Наша двоюрідна сестра із негарного каченяти перетворилася на прекрасного лебедя в міні-спідниці, з макіяжем, як у Твіґґі, і зачіскою, як у Сенді Шо. Її стрункі кістляві ноги, задовгі для вузьких рядів суворої методистської церкви, обтягують білі шкарпетки. Інколи їй доводиться розминати й витягувати ноги, і коли вона знову закидає ногу за ногу, переплітаючи їх, як нитки у пряжі, священик починає плутатися у словах весільної служби, а його очі затягує пелена.

Методистська каплиця на Сент-Севіорґейт величезна, як печера — щось середнє між масонською святинею й муніципальним басейном. Виявляється, усі родичі із Сандриного боку — методисти, і «нашим» боком (режим — майже як на війні) ходять тривожні чутки, що на банкеті «не наливатимуть». Весільна служба все тягнеться і тягнеться, тож якби не стужа, як у крипті, і не витівки моїх малих підопічних, я так і заснула б на ногах, особливо враховуючи, що замість сніданку, перш ніж причепуритися, заковтнула два транквілізатори Банті. Малі подружки нареченої переминаються з ноги на ногу, гиготять, сваряться між собою, впускають букетики, позіхають і зітхають, але щойно я озираюся, щоб сердито зиркнути на них, як усі завмирають, прикинувшись ґречними, мов янголята. Ми ніби граємося в «Море хвилюється», і я все чекаю, що зараз хтось торкнеться мене, і тоді я влуплю малу паршивку важким букетом троянд без запаху, який тримаю для нареченої. Я надто дратівлива і схильна до чорної підліткової хандри, щоб довіряти мені малих дітей. Якби я знала, що це входитиме до моїх обов’язків (це — моє перше весілля), то ще затятіше впиралася б, коли Банті благала мене погодитися на цю пропозицію.

Наречений і наречена просто приголомшливо схожі на фігурки на весільному торті, принаймні зі спини. Наречена у білому і, як ми знаємо з надійних джерел, себто від Теда, незаймана. Власне, тільки глибока сексуальна невдоволеність нарешті загнала дядька до глухого кута подружнього життя. Він відкладав шлюб скільки міг — від першого побачення в «Одеоні» до вівтаря він ішов вісім років. Коли зворушливо-романтичний ультиматум від Сандри («Як не назвеш негайно дату весілля, то твої мізки збиратимуть по цілій Коні-стрит») нарешті змусив його діяти, Тед відсунув дату весілля так далеко у майбутнє, як тільки міг. Звідки йому було знати, що 30 липня 1966 року буде не лише фінал Чемпіонату світу, а й що Англія в ньому гратиме, та ще й із запеклим ворогом нашої родини, клятим фріцом!

Подружки нареченої вбрані у блідо-персикові синтетичні сукенки, такі самі, як у нареченої — великі, пишні, круглі, з великими, круглими, пишними рукавами — через що ми всі виглядаємо як дама у криноліні. Наші сатинові балетки довелося перефарбовувати, щоб вони були в тон до суконь, як і гвоздикові букетики, а на головах у нас — штучні трояндові пуп’янки персикового кольору на обручах, що стискають голови, як лещата.

Я ледве стримуюся, щоб не позіхнути, а ось на живіт мій, на жаль, стриму нема — він раз у раз бурчить, на що виводок подружок відгукується папужачим скреготом і гиготінням.

Священик питає, чи в когось є вагомі причини, чому цей шлюб не може відбутися, і всі втуплюються в Теда, ніби це саме він — найімовірніший претендент на те, щоб заперечити, але він мужньо виструнчується, і служба триває далі, тільки священик на мить затинається, коли Люсі-Віда намагається обтягнути спідницю і прикрити пах.

Загалом перше весілля, на яке я потрапила, мене розчаровує. Коли я виходитиму заміж, то обійдуся без персикового поліестеру. А церква, в якій я братиму шлюб, буде дуже стара — у Йорку їх, звісно, як собак нерізаних. Може, це буде церква Всіх Святих, де дзвіниця схожа на ліхтар, а може, святої Єлени, бо це наша свята, покровителька крамарів! У церкві стоятиме пліснявий дух старих балок, різьблення нагадуватиме бельгійське мереживо, а вітражі сяятимуть, як коштовне каміння. Горітимуть високі білі свічки, а всі ряди й бічні каплички прикрасять гарденіями, темно-зеленим плющем і білими лілеями з восковим полиском, подібними до янгольських труб. У мене буде пишна, як снігова кучугура, сукня зі старовинного мережива, прикрашена гірляндами та трояндовими пуп’янками, ніби пташечки, що помогли Попелюшці вбратися на бал, літали й навколо мене, прищеплюючи, підтягуючи й підколюючи сукню, де потрібно. Угорі калататимуть дзвони, а я стоятиму у стовпі сонячного світла, у якому кружлятиме пил. Церква тонутиме у трояндових пелюстках, а всі чоловіки вберуться в елеґантні строї (Тед навіть не завдав собі клопоту купити новий костюм). А ніяких подружок нареченої не буде.

Одна з маленьких подружок у поліестеровій сукні шкрябає задник мого черевика ніжкою, інша колупається в носі й витирає сірий улов об сукню. Я сичу, щоб вони припинили, але дівчатка