Читати книгу - "Гніздо Кажана"

— Швидше! Швидше рви хрест! — ревілася страшним, нелюдським голосом Таїса.

Двері покоїв дрижали від ударів з протилежного боку… Кімнатою мов сила невидима носилася, пальці Оксани вперто пнулися до хреста, але Ліза не давалася. Ні, вона ще побореться за своє життя!

Загуркотів грім.

Оглушливо впали, зірвавшись із завіс, двері.

Й усе затихло.

На порозі покоїв, у жовтуватому світлі лампи виднілася згорблена, у чорному одяганні постать старця Софронія. Повільно, дуже повільно, мов то кожен крок давався йому з великими труднощами, почав він наближатися до Таїси, а потім підняв руку, й золотом сяйнув хрест, а надтріснутий голос владно проказав:

— Забороняю тобі, сатано!

Таїсія похитала головою.

— Згинь, Софронію, згинь!

Але старець продовжував наближатися.

— Вийди, полиш рабу Божу Таїсію…

— Hі! Замовкни!

Але старець продовжував молитися, застигнувши на відстані кількох кроків від Таїси й прикривши тонкими, з блакитним прожиллям повіками свої каламутні, старечі очі. Й знову навкруги почалося коїтися щось неймовірне. Таїса… Як страшно, як пронизливо вона кричала, змінюючи власний голос на те хрипке ревіння Данила Кажана.

Ліза ж заклякла біля столика, й пальці Оксани все ще продовжували тримати її за руку, але вона вже не намагалася схопити хрест, а, мов прокинувшись від важкого сну, дещо перестрашено озиралася навкруги. Ліза тільки зітхнула полегшено, коли Ярослав відірвав від неї сонливу наче Оксану — й вона опинилася в теплих, рідних обіймах, сильні руки почали ніжно гойдати, а вуста торкнулися липкого від поту волосся.

— Люба, з тобою все гаразд?

— Так.

Вона не може говорити, в неї перехоплює подих, а навкруги захована в ледь теплому, ледь живому тілі згорбленого немічного старця сила веде боротьбу з духом зла. Яка ж страшна вона — та боротьба, як лячно дивитися на неї, й як дивно з того, що в слабкому з вигляду тілі, в цих майже святих мощах під темним одяганням, приховується стільки сили.

— Ні! Ні!

Таїсу всю затрусило, вона випнула груди вперед, страшно закричала, й, мов темний вихор, клубок смердючого диму шугонув до стелі, й за якусь мить із тріском повибивало віконні рами, скло, лускаючись, мов достиглі стручки гороху, розлетілося кімнатою…

Й зробилося оглушливо тихо.

Навіть гроза вщухлася.

Таїса ще постояла якусь хвильку нерухомо, мов окам’яніла, а потім почала падати. До неї з криком кинулася Софія Григорівна.

— Доню! Доню! Таєчко!

— Мамо… — витиснула вона побілілими, майже синіми вустами, й Ліза чи не вперше побачила її справжнє лице, вивільнене від злої сили.

Софія Григорівна схилилася до неї.

— Що, донечко?

Таїса важко сковтнула.

— Ярослав тут?

— Тут.

Вона полежала хвилину мовчки, важко дихаючи, мов не вистачало їй повітря. Старець Софроній, повільно пересуваючи ногами, підійшов до неї, нахилився, поглянув уважно, похитав головою.

— Помре вона, — утомленим, надтріснутим голосом промовив він.

Й відразу ж після його слів звилася, загримала Софія Григорівна. Зблискуючи сірими очицями, вона прошипіла:

— Що ти каркаєш, нещасний ченче? Чого це донечка моя має помирати?

— Дух, що вгніздився в ній ще з раннього дитинства, коли виходив оце, надто сильно вразив серце, не витримає воно в неї…

— То й що?

— Вона не переживе.

— Що ж ти з нею наробив?

— Нічого, лиш вивільнив молитвою від сильного нечистого духа. А ось ви, пані, не вберегли доню свою ще малечею, не освятили її, самі не вірили, ось і виросла вона одержимою духом свого пращура, котрого спалили, мов чаклуна.

Софія Григорівна затрусилася.

— Брешеш, — зле проговорила вона, але продовжувати не стала, тому що на долівці захрипіла Таїса, зашкреблася пальцями по пухнастому ворсі килима, а з відкритого рота її викотилася слина. Пані Софія відразу ж упалася, мов вражена кулею, на коліна й схопила доньку за посудомлені пальці. — Що, що, Таєчко? Чого ти бажаєш?

— Ярослав де? Хочу бачити…

Софія Григорівна озирнулася на Ярослава.

— Та підійди ж, Ярославе…

І він підійшов, повільно наблизився, мов не бажаючи того, й неспокійні чорні очі, котрі вже вкривала мутняна плівка вгасання, зупинили на ньому відчайний погляд, вп’ялися в його лице з якоюсь пожадібною приреченістю, мов намагалася вона так закарбувати в пам’яті його образ, щоб і на тому світі не позабути. Слабка, невпевнена усмішка торкнулася її посинілих вуст, бліда рука з посудомленими пальцями потягнулася до нього…

— Кохаю… я… тебе, — тихо, ледь чутно видихнула вона, й погляд її з надією вп’явся в його лице.

Але Ярослав промовчав, і погляд його темних очей полишився холодним, занадто холодним. Він не пробачив їй того, що вона намагалася зробити з Лізою, не пробачив, і вона побачила це в його очах, усе зрозуміла й поникла вся, мов квітка, котру кинули на спекотне сонце. Простягнута до нього рука впалася назад, а очі застиглися. Софія Григорівна почала щось говорити їй, кричати, щоб привезли негайно лікаря, але Таїса мов і не чула нічого. Ожилася вона тільки тоді, коли до неї знову схилився старець Софроній і тихо запитався:

— Бажаєш покаятися?

Чорні очі зустрілися поглядом із пронизливими старечими очима, й у темній глибині їхній майнуло щось те, що володіло нею всі довгі роки, тінь того зла, що вгніздилося в ній ще в дитинстві, й витисла з себе єдине, коротке та сповнене отруйної злості слово:

— Ні!

Й знову тріснув грім, оглушливо загриміло над дахом будинку, й наступної миті Таїса випустила дух. Померла на руках матері, померла, не розкаявшись у гріхах, і душа її полинула до того, кому слугувала вона все життя своє недовге.

Й грім вдоволено загарчав.

І страшно, мов поранена, закричала Софія Григорівна, забилася над тілом доньки враженою птахою.

— Тая! Таєчка! Таєчка!

***

Над «Гніздом Кажана» сходилося сонце.

Його перше, золотаво-рожеве проміння крізь розчинене вікно зазирнуло до кімнати, сковзнуло по ліжку, на котрому лежав худий, виснажений чернець, сковзнуло по темноволосих головах, що схилилися поряд того ліжка.

Старець Софроній помирав. Тихо, незлобиво, в ту хвилину, коли над землею викочувалося сонце, відходила до неба його душа з натомленого роками тіла. Одна рука його слабкими, повільними, але звичними рухами перебирала темні дерев’яні чотки, а друга востаннє ледь чутно потискала тремтячі пальці Лізи, котра тулилася до Ярослава й хоробро намагалася стримати