Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Де, коли і як відбудеться шлюб? — спитав Монео.
«А не чому?» — зауважив Лето. Монео більше не намагався збагнути чому. Повернувся на безпечніший ґрунт. Він мажордом, управитель домівки Бога-Імператора, Прем’єр-міністр.
«Має імена, дієслова та модифікатори, за допомогою яких може виступати. Слова працюватимуть для нього у звичний спосіб. Монео може ніколи не побачити бодай краєм ока трансцендентального потенціалу своїх слів, але добре розуміє їхній повсякденний буденний вжиток».
— То що? — наполягав Монео.
Лето глипнув на нього, думаючи: «Я ж, навпаки, вважаю, що слова найкорисніші, коли вони відкривають мені проблиск привабливих і невідомих речей. Але використання слів так мало зрозуміле цивілізації, яка досі твердо вірить у механічний Усесвіт абсолютних причин і наслідків — очевидно, спрощений до однієї причини-кореня та одного наслідку-зернини».
— Як ці тлейлаксансько-іксіанські помилки чіпляються до людських справ, наче молюски до каміння, — сказав Лето.
— Владико, мене глибоко непокоїть, коли ви не звертаєте на мене уваги.
— Але я звертаю увагу, Монео.
— Не на мене.
— Навіть на тебе.
— Ваша увага розсіюється і блукає, Владико. Ви не мусите це від мене приховувати. Я б швидше зрадив себе, ніж вас.
— Кажеш, що я думаю про гречану вовну?
— Про що думаєте, Владико? — Монео ніколи раніше не перепитував про значення цього вислову, але зараз…
Лето пояснив, що це означає «бачити сни наяву». А сам подумав: «Яка древність!» У його пам’яті заторохтіли кросна й човники. «Хутро тварин для людського одягу… від мисливця до пастуха… довгі кроки драбиною свідомості… а тепер мусять зробити черговий довгий крок, навіть довший від тих древніх».
— Ви дозволяєте собі марні думки, — звинуватив його Монео.
— Я маю час на марні думки. Це одна з найцікавіших рис мого існування як об’єднаної множинності.
— Але ж, Владико, є справи, що вимагають нашого…
— Ти б здивувався, дізнавшись, що походить із марних думок, Монео. Я ніколи не боявся провести цілий день за справами, якими людина не переймалася б і одної хвилини. Чому ні? При моїй очікуваній тривалості життя в чотири тисячі років, що для мене один день? Скільки часу налічує одне людське життя? Мільйон хвилин? Я вже прожив майже стільки ж днів.
Монео стояв, застигши в мовчанні, принижений цим порівнянням. Відчував, що його власне життя зведене до кліпання ока Лето. Джерело алюзії не зосталося для нього незрозумілим.
«Слова… слова… слова», — подумав Монео.
— Слова часто виявляються непридатними у справах почуттів, — сказав Лето.
Монео стримав подих до мінімального рівня.
«Владика може читати думки!»
— Упродовж нашої історії, — промовив Лето, — найпотужнішим використанням слів було заокруглення якоїсь трансцендентної події, щоб надати їй місце в прийнятних хроніках, таким чином пояснюючи її. Щоб відтоді ми могли вживати ці слова та сказати: «Саме це вона означає».
Монео відчув, що його приголомшують ці слова, жахають невимовні речі, які могли б змусити його думати.
— Отак події губляться в історії, — підсумував Лето.
Після довгої тиші Монео ризикнув спитати.
— Ви не відповіли на моє питання, Владико. Що зі шлюбом?
«Який він утомлений, — подумав Лето. — Як цілковито переможений».
Лето жваво заговорив:
— Я ще ніколи так не потребував твоєї доброї служби. Шлюб має бути влаштований з найбільшою старанністю. Мусить відбутися з досконалістю, на яку спроможний лише ти.
— Де, Владико?
«У його голосі з’явилася іскра життя».
— У селі Табур у Сар’єрі.
— Коли?
— Залишаю за тобою вибір дати. Оголосиш її, коли все буде залагоджено.
— А щодо самої церемонії?
— Я її проведу.
— Вам потрібні помічники, Владико? Якісь артефакти?
— Пастки ритуалу?
— Я можу не знати всіх особливих речей…
— Нам небагато потрібно для нашої малої шаради.
— Владико! Я вас благаю! Прошу…
— Станеш поруч із нареченою та видаси її заміж, — сказав Лето. — Ми використаємо давній фрименський ритуал.
— Тоді нам потрібні водяні кільця, — промовив Монео.
— Так! Я використаю водяні кільця Гані.
— А хто буде присутнім, Владико?
— Лише вартівниці-Рибомовки й аристократія.
Монео глянув Лето в обличчя.
— Що… що мій Владика розуміє під аристократією?
— Ти, твоя сім’я, люди з родинного кола, придворні Цитаделі.
— Моя сім… — Монео ковтнув слину. — Сіона теж?
— Якщо вона виживе у випробуванні.
— Але…
— Хіба вона не сім’я?
— Звичайно, Владико. Вона Атрідка й…
— Тож, безперечно, і Сіона теж!
Монео вийняв з кишені маленький мнемописець, тьмяно-чорний іксіанський артефакт, що підпадав під заборону Батлеріанського Джигаду. Легка усмішка торкнулася вуст Лето. Монео знав свої обов’язки й зараз виконував їх.
Гамір, здійнятий Дунканом Айдаго за дверима, ставав дедалі гучнішим, але Монео ігнорував звуки.
«Монео знає ціну своїх привілеїв, — подумав Лето. — Це інший вид шлюбу — шлюб привілеїв та обов’язків. Це пояснення аристократа і його виправдання».
Монео закінчив робити нотатки.
— Кілька деталей, Владико, — сказав він. — Буде якесь спеціальне вбрання для Хві?
— Дистикост і накидка фрименської нареченої, справжні.
— Коштовності чи інші дрібнички?
Погляд Лето зачепився за пальці Монео, що пробігали по маленькому записнику. Лето це здалося ознакою провалу.
«Лідерські риси, відвага, відчуття мудрості та порядку — цього Монео має вдосталь. Вони оточують його, як святий ореол, але приховують від усіх очей, крім моїх, гнилизну, що їсть його зсередини. Це неуникне. Якби мене не стало, усі б це побачили».
— Владико? — наполіг Монео. — Ви думаєте про гречану вовну?
«Аххх! Йому сподобалися ці слова!»
— Це все, — сказав Лето. — Лише накидка, дистикост і водяні кільця.
Монео схиливсь і відвернувся.
«Зараз він дивиться в майбутнє, — подумав Лето. — Але навіть ця новина мине. Він знову обернеться в минуле. А я колись покладав на нього такі великі надії. Що ж… можливо, Сіона».
* * *
«Не створюйте героїв», — казав мій батько.
Голос Ганіми, з Усної історії
Уже після того, як Дункан Айдаго перетнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог-Імператор Дюни», після закриття браузера.