Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

Хтось прочинив двері абатства. Ченці мовчки розходилися по своїх келіях. І тільки тьмяне світло лилося з дверей на вулицю. У церкві було досить блякло. Джошуа зміг роздивитися кілька свічок та неяскравий червоний пломінець каганця над вівтарем. Двадцять шість братів колінкували на своїх місцях і чекали. Хтось знову зачинив двері, але вже нещільно, так що червона цятка каганця виднілася крізь них, як і перше. Вогник, засвічений під час служби, горів упродовж молитов. Горів, тріумфуючи, всередині свого червоного вмістилища. Вогонь — наймиліша з чотирьох стихій світу, і водночас — пекельна сила. Тут, у серці Храму, він викликав милування, але цієї ж ночі він до смерті осмалив місто та розбризкав свою отруту по околиці. Так дивно, що Господь промовляв із палаючого куща, а Людина символ Небес перетворила на знак Пекла.

Джошуа задер голову і ще раз подивився на світанкове небо. Говорять, там не буде Едемського саду. І попри те, там жили люди, дивилися на незвичні сонця в незвичних небесах, дихали незвичним повітрям, обробляли незвичний ґрунт. На планетах крижаних екваторіальних тундр, планетах із задушливими приполярними джунглями, мало схожих на Землю та доволі схожих на Землю, принаймні настільки, що в поті свого чола Людина могла там виживати. Цих небесних колоністів Homo loquax nonnumquam sapiens[221] усього жменька, кілька злиденних колоній людства, яким досі діставалося не так багато допомоги із Землі. А тепер там, у цих не-Едемських садах, ще менше схожих на Рай, ніж колись Земля, на неї взагалі не варто буде розраховувати. Можливо, для них це на краще. Адже чим ближче людина до досконалості, з якою здатна облаштувати собі рай, тим нетерплячіша вона стає і до нього, і до себе. Вона створила собі чудовий сад, але ставала все більш нещасною, поки він зростав у багатстві, потужності та красі. Адже, певно, людині було простіше побачити щось, чого тому саду бракувало, якогось дерева чи куща, котрі нізащо не хотіли прийматися. Поки світ лишався в темряві та злигоднях, він міг повірити у вдосконалення та прагнути його. Коли ж він заяскрився розумом та багатствами, стало відчутно, наскільки вузьке вушко голки, тому світ озлобився, нічого не прагнучи та ні в що не вірячи. Ну-от, тепер вони знову його знищать, правда ж? Цю планету-сад, цивілізовану та сповнену знаннями, Людина вкотре роздере, щоби знов у жалюгідній темряві животіти тільки надією.

І попри те, Меморіал вирушав у політ разом із кораблем! Невже це його прокляття?.. Discede, Seductor informis![222] Це не прокляття. Це знання, аж поки Людина не починає застосовувати його з лихими намірами, як у випадку з руйнівним вогнем напередодні…

Навіщо мені летіти, Господи, думалося йому. Мушу? І що я зараз намагаюся вирішити? Летіти чи відмовитися від польоту? Але ж це вже вирішено. Його вже покликано. Давним-давно. А значить, egrediamur tellure[223], адже цього вимагає обітниця, яку давав. Отже, я лечу. Але покласти на мене руки й назвати священиком, звертатися до мене abbas[224], поставити наглядати за душами моїх братів? Хіба може Превелебний наполягати на цьому? Але ж він і не наполягає, він тільки питає, чи наполягає на цьому Господь. Однак чому такий поспіх… Невже він і справді твердо переконаний? І кинути мене на цей шлях мало би означати, що він у мені впевнений більше, ніж я сам у собі.

Промов до мене, моя доле, промов! Її присуд завжди здається віддаленим на прийдешні десятиріччя, а тут він геть зримий, просто зараз. Проте, можливо, з долею завжди так, вона завжди тут, цієї самої миті.

Хіба не досить того, що він у мені впевнений? Ні, навіть близько не досить. Якось треба упевнитися самому. За півгодини. Уже менше, ніж півгодини. Audi те, Domine[225], будь ласка, Господи. Це всього лиш один із твоїх зрадливців у цьому поколінні, котрий просить про щось, про знак, знамення, прикмету. Мені не вистачає часу для рішенця.

Монах знервовано смикнувся. Щось проповзло?

Він почув за спиною шарудіння листя під трояндовими кущами. Потім звук затих, а далі знову щось зашелестіло і кудись поповзло. Чи може знак, посланий Небесами, повзти? Лихий — міг би. Псалмістове negotium perambulans in tenebris[226] могло би. Гримуча змія могла би.

Може, цвіркун? Це ж усього лише шарудіння. А гримучу змію одного разу у дворі вбив брат Гіґан, але ж… Ось знову зашаруділо! Повільне шелестіння листям. Якщо воно виповзе і вжалить у спину — такого знаку вистачить?

Із церкви знову долинули звуки молитви: Reminiscentur et conuertentur all Dominum univers: fines terrae. Et adorabunt in conspectu universae familiae gentium. Quoniam Domini est regnum; et ipse dominabitur…[227] Дивні слова як для сьогоднішньої ночі. Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа…

Шарудіння раптово припинилося. Десь одразу за ним? Справді, Господи, можна обійтися і без знаку. По суті, я…

Щось тицьнуло його в зап’ясток. Чернець вереснув і відскочив геть від трояндових кущів. Схопив якусь каменюку і пожбурив її в клумбу. Та упала зі значно голоснішим звуком, ніж очікував Джошуа. Чоловік пошкрябав бороду та засоромився. Він чекав. Із кущів нічого не виповзло. Нічого не шелестіло. Він кинув іще один камінець, який агресивно поскакав у темряву. Знову зачекав, але в кущах ніхто не ворушився. Попроси про знамення, а потім, коли воно явиться, закидай його камінням — de essentia hominum[228].

Рожевий язик світанку заходився злизувати зорі з неба. Незабаром треба буде йти до абата з ухвалою. Якою ухвалою?

Брат Джошуа змахнув кровососів із бороди та рушив до церкви, бо до її дверей щойно хтось підійшов та визирнув назовні. Чи не за ним уже шукають?

«Unus panis, et unum corpus multi sumus, — долинуло бурмотіння зсередини, — omnes qui de uno». Тому що один хліб[229], і одне тіло ми є, бо всі вкусили від одного хліба й пили із одної чаші…

Він забарився на порозі й озирнувся ще раз поглянути на трояндовий кущ. Невже це була пастка, подумалося йому. «Ти відправив мені знамення, знаючи, що я шпурлятиму по ньому камінням, правда?»

Уже за мить монах прослизнув усередину і став на коліна поруч з іншими. Його голос злився з рештою в просьбі. На якийсь час у товаристві зібраних тут ченців-зорельотників він покинув свої думи. Annuntiabitur Domino