Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

На теорії магії була обіцяна презентація Легендарних артефактів. Лука Сизий дірявив мене пильним поглядом, і я розуміла, що він також радить мені не покидати територію академії. Втім, хоч і налякані, студенти хотіли заробляти оцінки.

Першою розпочала Стефа Кривава:

– Кристал поглинання, – тримала модель у руках. Звичайно, справжні Легендарні артефакти ніхто не приносив. – Він поглинає будь-яку магічну енергію в радіусі двох метрів. Кристал здавна належить нашій сім’ї, адже принцип його дії схожий до вампіричної магії. Раніше його застосовували для затримання особливо небезпечних магів. Але зараз тримають ізольованим у надійному сховищі, бо, як ви можете здогадатись, він загрожує Великим вибухом. Досі невідомо, чи має він якусь межу. Можливо, навіть не потрібно нищити його, щоб разом знищити світ, а лише дозволити поглинути надто велику кількість енергії.

Далі був якийсь мечник. Вийшов так задерикувато – і враз весь зіщулився, мов робить якусь капость, і всі бачать це.

– Камінь…

– Ні, – обрубав Лука Сизий. – Презентації приймаю лише про артефакти, які існують. Про Камінь повеління не прийму.

Зала видихнула з розчаруванням. Не можу сказати, що я нудьгувала. Але в голову лізли далекі від предмета обговорення думки. День Блакитної зорі, убивства, чорнокнижник…

«Чому він шукає мене, Книго? – подумки запитувала я. – Звичайно, ти знаєш, але мовчиш. Та я й сама можу здогадатись: це все моя сила. З нею щось не так, але що?..»

Можна було не запитувати: Книга мовчала. Мовчала так відчайдушно, ніби щойно я дізнаюсь відповідь, вмру на місці. Втім, лише один артефакт з усіх презентацій зацікавив мене.

– Око всепам’яті, – мовив Ждан Липа, приятель Ратмира. Він тримав чорну лискучу кулю – лише модель артефакту. – Це найбільш знаменитий артефакт нашої сім’ї. Око всепам’яті здатне відтворити все, що відбувалось на цьому конкретному місці. Спроби найглибшого занурення сягали кількох тисячоліть – саме так писалися та перевірялися підручники з історії. Але частіше Око всепам’яті використовують для розкриття найбільш заплутаних злочинів.

Я застигла. План вималювався в одну мить: узяти артефакт, піти до Великої стіни, продивитися мить, коли чоловік несе мене до Полярної пустки – і простежити його шлях, аж поки не знайду його. Холодна скалка була в грудях… Вона твердила одне: «Це не його тіло скрижаніло у Полярній пустці, це не з його пальців видерто мої кинджали».

Він вижив тоді – і я знайду його.

«Одна дрібничка заважає тобі, – мовила Книга. – Око всепам’яті належить найбільшому колекціонеру Легендарних артефактів, і не було ще жодного випадку, щоб у нього щось викрали».

«Дрібнички, – наголосила я, – мене не турбують».

***

Аскольд Дум сидів у кріслі та дивився на свій кабінет – маленьку шахову дошку, де партія за партією розігрується світ. Це ж як приємно – довести свої фігури до того, щоб без його схвалення вони ніколи не робили хід.

– Думаєте… це вона? – відгукнувся Криштоф.

– А ти знаєш ще когось, хто командує арміями чоркнокнижників і має об’єкт зацікавлення дівочої статі вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років? – вигнув брови Аскольд Дум.

– Тоді Її Високість регентка грається з вогнем.

– Боюсь, вона переконана, що з вогнем граємось ми, – хмикнув Лука Сизий.

– Але ж вона не впевнена, що об’єкт її зацікавлення в нас.

– О-о-о, – протягнув Аскольд Дум. – Якби була впевнена, нас би вже не було.