Читати книгу - "Там, у темній річці"

дружину, а місіс Івіс, власницю «поганого будинку», де вкоротила собі життя Робінова дружина. Спочатку Армстронг побачив її в профіль: той гострий ніс не сплутати ні з чим. Отже, вона повернулася! Він міг закластися, що місіс Івіс також його помітила, бо коли розвернула обличчя до нього, в її очах промайнуло впізнавання. Але, мабуть, це було не так, адже як Армстронг не гукав її на ім'я, — вона розвернулася і пішла геть.

Чоловік натикався на ярмаркувальників, що траплялися на його шляху, і намагався її наздогнати. За короткий час йому вдалося майже наблизитися до неї крізь натовп. У ту саму мить, коли готовий уже був схопити її за руку, просто поряд із ним хрипко вискнула концертина,[9] і коли він нарешті розминувся з музикантом, жінки вже й сліду не було. Армстронг вертів головою, заглядав між прилавками та столами, і навіть сам здивувався тому, як швидко виявив її. Підійшовши до ярмаркового перехрестя, він побачив, що вона стоїть там і ніби чекає на когось. Підняв руку, щоб зупинити її, але тут місіс Івіс помітила його і продовжила втечу.

У якусь мить він уже ладен був здатися, але попереду запала незвична тиша. Усі навколо завмерли. Аж тут повітря прорізав вереск — заляканий жіночий крик: «Забирайтеся звідси! Геть!»

Армстронг побіг туди.

Вон добіг до місця, де натовп особливо щільний, і був змушений фактично продиратися крізь нього. Коли дістався середини, то побачив Гелену, що стояла навколішки, її спідницю вщент вкривав бруд. Із нею була істерика. Поряд — висока темноволоса жінка з довгим гострим носом і блідими губами. Вона примудрилася стати так, щоб відрізати Гелену від дитини. Намагаючись випростатись із бруду, Гелена ніяк не могла обійти її широкі спідниці, щоб дістатися до дівчинки.

— Не розумію, — пояснювала жінка, ні до кого конкретно не звертаючись. — Я просто хотіла привітатися. Що в цьому поганого? Якось дивно влаштовувати скандал, коли я тільки й сказала: «Привіт, Еліс».

Вона говорила голосно. Мабуть, голосніше, ніж було потрібно. Почекала, щоб Вон підійшов ближче, і продовжила.

— Ви ж чули мене, так? Ви ж бачили? — у натовпі закивали. — Привітатися з дочкою колишньої мешканки мого будинку, яку я так давно не бачила — що може бути природніше?

Висока жінка поклала руки на плечі дівчинки.

У натовпі почулося бурмотіння. Воно було непевним, нечітким, збентеженим, але декілька людей підтвердили, що все так, як каже жінка. Та вдоволено кивнула.

Вон нахилився і підхопив Гелену, а вона дивилася на нього широко розплющеними від шоку очима і жестами показувала, що треба повернути дівчинку.

Натовп невдоволено розступився і вийшла ще одна фігура, яку вони одразу впізнали.

Робін Армстронг.

Темноволоса жінка побачила його, і її обличчя на мить осяяло задоволення, що ніби все пройшло, як по маслу. Утім, вона майже одразу приховала свою радість. Натомість рвучко схопила дівчинку на руки:

— Дивися, Еліс! — промовила вона. — Це твій татко!

Разом із відчайдушним вереском Гелени прозвучав дружний видих усієї юрби, й одразу запала тиша, в якій жінка передала дитину в руки Робінові Армстронгу.

Перш ніж хтось зміг отямитися від шоку, місіс Івіс повернулася і почала прокладати собі шлях крізь натовп. Юрба не встояла перед її завзятістю і розступилася, одразу по тому зімкнувшись. Тож жінка щезла з очей.

Вон стояв і дивився на Армстронга.

Армстронг дивився на дитину і тремтячим голосом шепотів щось їй на вушко.

— Що він сказав? — натовпом прошелестіло запитання. І з вуст у вуста почали переказувати його слова. — Він сказав: «О, моя люба! О, моя дитино! Еліс, любове моя!»

Роззявляки забрали собі в голову, що то такий театр, і чекали на продовження сцени. Місіс Вон наче зомліла, а містер Вон закам'янів. Робін Армстронг не зводив очей із дитини, а його батько, містер Армстронг, спостерігав за всім цим, не вірячи своїм очам. Щось мало статися далі, але в повітрі зависла якась непевність. Ніби всі актори забули слова й чекали, поки хтось подасть репліку. Здавалося, що ця мить тягнутиметься вічно, і серед глядачів уже визрівало ремствування, коли раптом пролунав чийсь голос.

— Я можу допомогти?

То була Рита. Вона увійшла в коло і присіла навпочіпки поряд із Геленою.

— Треба відвести її додому, — сказала Рита, але водночас запитально дивилася на Вона. Той, втупивши очі в Армстронга з дівчинкою на руках, здавалося, не був здатен на жодну дію.

— Що ви збираєтеся робити? — стривожено прошепотіла йому Рита.

Із натовпу вийшов Ньюмен, садівник Вонів, а з ним іще один служник. Разом вони підняли Гелену з землі.

— То що ж? — спитала Рита і смикнула Вона за руку, щоб хоч якось вивести його з апатії. Та він лише слабко похитав головою, обернувся до слуг і пояснив їм, як саме треба транспортувати тіло непритомної Гелени до Баскот-Лоджа.

Натовп мовчки споглядав за тим, як пішли Вони, а потім усі як один повернулися до тих, хто лишився. Маленька відкрила ротик, і всі уже чекали, що зараз поллється плач. Але вона лише позіхнула, заплющила очі й прихилилася до плеча Робінові Армстронгу. Важкість її маленького тіла вказувала на те, що дівчинка одразу ж заснула. Молодий чоловік вдивлявся в обличчя сплячої дитини з показною ніжністю.

Натовп заворушився і забриніли голоси дітей:

— Мамо, що відбувається?

— Чому всі мовчать?

Тут, припадаючи на ногу, із юрби вийшла Бесс, а за нею вервечка дітей. Вони запізнилися і не встигли побачити найголовніше.

— Дивися, там тато! — вигукнув хтось із дітей, побачивши Армстронга.

— І Робін! — доєднався ще один тоненький голос.

— Хто ця дівчинка? — спитало найменше дитинча.

— Так, — пролунав голос Армстронга. Він говорив суворо, хоч і тихо, бо не хотів, щоб почула юрба. — Хто ця дівчинка, Робіне?

Робін приклав пальця до губ.

— Цс-с-с! — прошипів він братам і сестрам. — Ваша маленька племінниця спить.

Діти скупчилися навколо брата, щоб роздивитися дівчинку, і тепер людям із натовпу не було її видно.

— Дощ! — вигукнув хтось.

Полилася справжня злива. По обличчях стікали струмочки, мокрі спідниці обліпили ноги, волосся прилипло до голови. Дощ змусив роззявляк утямити, що вони спостерігають тут не за виставою, а за справжніми нещастями справжніх людей. Знітившись, вони ніби отямилися і розбіглися у пошуках укриття. Хтось став під дерева, хтось — під навіси яток із прохолодними напоями, але багацько з них помчало до «Лебедя».

Філософські розмови в «Лебеді»

Історія, яку під час весільного сніданку розповідали як завершену, отримала продовження, і всі погодилися, що це — дуже несподіваний поворот.