Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

Її протяжний стогін сколихнув увесь ліс і обірвався тихими риданнями. Вона кликала Тимура, просила його встати, а він лежав на дощатій підлозі, ніби впав і заснув од великої втоми. Дана ненавиділа Дениса, хотіла знищити його. Їй було байдуже до всіх причин, які привели його сюди. Вона могла якось зрозуміти потяг до помсти за Мишка, але відмовлялась прощати йому те, що він зробив з Тимуром.

— Я не хотів вбивати його, але доля сама все вирішила. Боляче когось втрачати, правда? Твоя сім’я забрала в мене Мишка. Потім матір, яка не змогла змиритись із тим, що віддала дитину, аби прогодувати старшого сина. А я відберу у них найдорожче – тебе. — Денис впивався своєю промовою і насолоджувався кожним словом.

— З цим ти трохи дав маху… Моїм батькам все одно до мене. — Дана відчула якусь нездорову насолоду від того, що змогла порушити його плани.

Він нічого не відповів їй. Жінка помітила, що в погляді злочинця проступали божевільні іскри. Денис не міг мислити тверезо. Все, що він пережив за своє нещасливе життя, наклало на чоловіка відбиток. Останній шанс на щастя він втратив у той день, коли погодився стати найманцем. Смерті тяглись за ним моторошним шлейфом, аж поки остання краплина людяності не зникла безслідно.

— Я знаю, що ти вбила Мишка. Не змогла змиритись, що він претендував на твоє: любов, увагу, гроші? — кремезний чоловік навис над нею, немов скеля, що от-от обвалиться і розчавить невдачливого путівника.

Нудотний сморід бензину просякнув все навколо. Вона ледь дихала і чекала розв’язки – фіналу їхньої історії. А він осатаніло тицяв дулом пістолета у її скроню. В ньому було стільки ненависті, що остання надія вибратись звідси живою вмирала у темному кутку цієї занедбаної хижі. Пролунало питання, яке різало її ножем по серцю:

— Ти вбила? Зізнайся і все скінчиться!

— Ні, присягаюся! Я б ніколи не завдала йому шкоди! Я любила…

Вона не встигла договорити. Потік її виправдань перервало клацання. Швидке, одиночне, безжальне. Саме так звучить вирок. Він натиснув курок і всередині все стислось. Вона чекала болю, якого завдає куля, пронизуючи тіло своєї жертви. Але смертоносна грудка металу не вилетіла назустріч долі.

Вона повторювала собі, що має вижити. «Думай, дівчинко, думай!»: звучало мантрою в голові. Треба боротись, не дивлячись ні на що. А може варто зупинитись? Може доля не даремно привела її в цю хижу і треба прийняти кінець зі смиренністю? Ні, вона не могла так вчинити. Їм з Тимуром вдасться вижити! Хоч би його серце ще билось…

Він знову поставив своє питання, ніби знущався. Чи було йому хоч якесь діло до правди? Здавалось, що він давно вирішив її долю. І щоб вона не відповіла – змінити це було неможливо.

Її тіло тремтіло, руки не слухались. Вона лише дужче втягувала шию в плечі та напружувалась. Схлипування походили на конвульсії й не вгамовувались. Вона спробувала востаннє достукатись до його здорового глузду:

— Він був моєю єдиною радістю. І я ніколи собі не пробачу, що залишила його!

Метал болюче давив на скроню, наче намагався пробитись крізь плоть і проникнути в її думки. Від сліз, страху і смороду бензину до горла підступала нудота. Вона ледь стримувалась, аби не спорожнити шлунок йому під ноги.

Кожен з них опинився тут через океан секретів: своїх та чужих. Все, що роками приховувалось за ідеальною картинкою, нарешті вирвалось назовні. Демони вийшли зі свого сховку і полювали за тими, хто увесь цей час підгодовував їх своєю брехнею.

На мить в хижі запанувала тиша. Очікування млосно витягувало залишки сил з її слабкого тіла. І пролунав останній звук. Клац…