Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

— Тобто, там муляж? — дивився в очі вбивці Стеценко.

— Я вбиваю тільки своїх ворогів, а не десятки невинних офіцерів. Ви ж про це мали дізнатися, розслідуючи мою справу…

— Не завжди вдається розібрати ваші маніпуляції. Вони все більше стають реалістичними. Одержимі люди схильні до порушення власних правил.

— То я одержимий?

Літератор вернувся до стільця і сів на своє місце.

— Ви одержимий. Про це не важко було дізнатися.

— І що ж ви дізналися?

— Ваш сусід розповів про складне дитинство, — почав Стеценко. — Батьки відмовилися від вас і вирішили віддати не виховання до сиротинцю.

— А про експерименти дізналися? — запитав Літератор.

— Ні! — відповів насторожений Стеценко.

— Мій батько був психіатром і вирішив зробити сина геніальним. Ще з утроби він накачував мене препаратами, стимуляторами мозкової активності та якимись іншими прискорювачами розвитку. Коли я знайшов його завдяки своїй роботі, старий виродок навіть без погроз погодився розповісти мені про все, що він скоїв, — Літератор втрачав контроль над собою. — Мати не дожила до нашої зустрічі, але за словами виродка вона також знала про все. Єдине, на що вони не зважилися – виростити та виховати власний побічний експеримент.

— Чому побічний? — запитав Стеценко.

— Я народився з бажаними перевагами, але ціна за ці переваги була занадто висока. Мені довелося боротися з десятками розумових вад, порушенням сну, провалами пам’яті та тріщинами у реальності. Ціна за феноменальну пам’ять – часові розриви, які інколи важко відновлювати… Я все життя боровся з цим.

— І побороли?

— У війську на мої здібності звернули увагу у розвідці. Забрали до себе і запропонували працювати з інформацією, бо ніхто так як я не здатен запам’ятовувати деталі та вивчати психологічні характеристики…

— Навчили вас маніпулювати?

— Ще й як! — відчув себе бадьорим вбивця. — Ще й як, майоре! Якщо я вам скажу кого мені вдалося тримати на гачку, ви не повірите на слово. Ми здатні на багато проривів, якщо нами не керуватимуть товсті підари з міністерства.

— Причиною зриву стала робота! — припинив лірику Стеценко.

— Чому? — запитав Літератор.

— Ви знайшли себе на роботі. Відкрили таємницю свого стану, вчилися з цим жити і мали доступ до ліків, які полегшували хворобу. Взамін потрібно було тільки влазити потрібним людям у голову і здобувати інформацію. Але…

— Але наша держава виявилася така ж як і мої батьки! — сердито заявив у додаток до слів Стеценка вбивця. — Ніколи не здатна відповісти за тих, кого приручила. Товстим підарам жаль коштів. Мій відділ без проблем розформували, хлопців відправили займатися хернею, а мене вирішили раптом списати та відправити гнити у квартиру з кінченою пенсією… А мені, бляха, тільки тридцять два роки!

— З кінцем служби зникли й рідкісні ліки. Ви більше не могли триматися без потрібних препаратів, але колишні колеги відмовилися допомогти…

— Мене викинули, як сміття. Коли попросив повернути, ледве не вбили. Після всього зробленого в ім’я безпеки людей я не заслужив навіть на ліки. Вони спробували вбити мене, бо так набагато дешевше зачистити сліди. Мої агенти й далі приносять інформацію. Сорок вісім рефералів у міністерстві оборони Московії не має ніхто з наших кращих співробітників… А вони…

— Вам потрібна допомога, Олександре! — наблизився до крісла Стеценко.

— Це не моє справжнє ім’я! — обурився Літератор. — Не звіть мене так!

— Відпустіть заручниць і здайтеся. Я спробую вам допомогти.

— Мені допоможе тільки помста за відібране життя.

Літератор відчув підступ з боку детектива і смикнув за мотузок.

Обидві дівчини зсунулися на пів метра донизу. Мотузки почали душити.

— Вони нікого не вбивали. Ви в полоні власної травми.

Стеценко здійснив випад, але вбивця зустрів його ногою у груди.

Відлетівши, майор впав на землю і поглянув на суперника. Останні слова змусили Літератора затримати страту, хоча мотузки продовжували стискати тіла заручниць. Білявці дісталося набагато гірше, ніж крадійці книжок.

— Вони вбили мою дружину! — закричав розлючений Літератор.

— У вас ніколи не було дружини, — спокійно вимовив Стеценко.

Обличчя Літератора витягнулося у неспокійній гримасі. Він намагався стримати себе і дослухати майора. Часу до смерті заручниць ставало менше.

— Після того, як вас викинули з роботи, запідозривши порушення психіки, ви змінили одну одержимість на іншу. Щоб не помічати розривів часу і втрати пам’яті, припинили виходити у люди, а, щоб наситити спраглий мозок інформацією, почали читати та писати книги…

— Я не вмію писати!

— Марина з цим не погодиться. Який сюжет книги «Море у долонях»?

Запитання Стеценка змусило вбивцю застигнути і задуматися.

— За сюжетом – самотня жінка, яка дізнається, що скоро помре через хворобу, вигадує собі уявного чоловіка і подорожує з ним до моря, щоб померти там. Сюжет вийшов ідеальним, емоційним і насиченим сповідями самотньої особи. Тільки всі критики пишуть одне – те, що змушує сумніватися у авторстві Марини…

— Що? — запитав здивований Літератор.

— Навіть один психолог зазначив, що книжку написав чоловік.

— Це неправда! — тримав мотузки у руках Літератор.

— Правда! — підступив до нього Стеценко. — Ви замінили одержимість роботою на одержимість літературою, але хвороба все одно прогресувала. Вона зжерла ваші справжні спогади за пів року роботи над книгою. Вигадавши собі псевдонім, ви змішали уявну героїню та себе реального. Вона стала жити з вами, читати книгу та спілкуватися. Я не знаю, можливо, потім дізнаємося, як це все відбулося. Уявна письменниця стала частиною вас. Сусіди дали свідчення, що неодноразово бачили вас за розмовами з уявною дружиною. Але всі ваші спогади — вигадані….

— Вони не можуть бути вигаданими, бо я їх пережив! — закричав вбивця.

— Не пережили! — заперечив Стеценко. — Ви вигадали їх, але не можливо створити надто реалістичного персонажа і втримати його поруч біля себе. Ваше его зажило самостійно і нажило собі ворогів у літературному світі, та це була самотня жінка, а не досвідчений розвідник. Вона не змогла витримати тиску і захотіла померти…