Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Але легко сказати! Повен двір братів і сестер, деякі й молодші за нього. Зараз він усе кине й піде спати.

— Я спробую, тільки ще не зараз. Він сильно розгулявся. Як почне кліпати — тоді, — відповів я.

Найкращим способом було багаття. Я вирішив нікому з братів-сестер нічого не казати, а вибрав серед двору порожнє місце, щоб і від дорослих якнайдалі, й гілля над вогнем не було, і пішов до дров’ярні. Набрав маленьких гілочок, приніс, розклав їх, потім сходив до хати й узяв стару газету. Виявилася «Правда», а за її спалення баба голову відірве. Якось сказала мені, що «Правду» ні в туалет не можна вішати, ні спалювати при людях. Бо за це можуть посадити. Дурня, звичайно, та що ж? Не влаштовувати ж дискусії, коли повен двір гостей!

Я акуратно відірвав назву газети і сховав під радіо.

За кілька хвилин язики полум’я освітили двір, між дерев заметушилися тіні. Я сів на землю і почав потрохи підкладати хмиз, намагаючись повторити Санькин досвід. Але тут особливо ховатися з вогнем було безглуздо. Просто що ще людині самій робити біля вогню, крім як дивитися на нього! А тут хоч якесь та заняття.

Невдовзі біля мене почали збиратися брати і сестри. Щоправда, спершу старші. А помітивши це, й малеча оточила вогонь. Спочатку сміялися, жартували, зганяли інерцію. А тоді вже заговорили про страшне. Більшість історій про бандитів, котрі водились у цих краях десять-п’ятнадцять років тому, я вже чув. Але тепер і для мене ці розповіді звучали по-новому, бо ж усні історії щороку змінюються. Я й по собі знаю: коли вперше розповідаєш, хочеш, аби вийшло якомога правдивіше — так, як чув од інших, чи так, як бачив на власні очі. За другим разом уже намагаєшся побудувати розповідь, аби не лишалося ніяких нез’ясованих ситуацій. А далі вже й не пам’ятаєш, як воно було насправді — аби людям цікаво слухати.

Полум’я постійно скакало: то здіймалося вище від наших голів, то геть пригасало, і доводилося його роздувати. Митька, мій двоюрідний брат, на чотири роки старший за мене, не витримав і запропонував:

— Ти, Вов, уже, мабуть, утомився підкладати. Давай тепер я буду.

Ми з ним помінялися місцями, бо весь запас хмизу лежав біля мене. Проте й у Митьки нічого не виходило. Я ще раз згадав про Саньку. Схоже, це в нього справді талант — підтримувати рівний вогонь у багатті. Напевно, через те, що в собі він вогню ні підтримати, ні вгамувати не здатен…

Дрова були добре просушені, тож іскри стріляли в небо й не тільки. Сестри мої вищали після кожного пострілу гілки в полум’ї. Усе це не налаштовувало на нормальну розмову.

— Хлопці, ви там обережно з вогнем! — гукнув від столу мій батько.

А тітка Зіна додала:

— Краще вже загасіть його й ідіть спати!

Ні. Це не наша поляна. Там ми самі. Там ми самі собі господарі. І ніхто на нас там не гримає. Там — воля. Я посидів іще кілька хвилин, слухаючи, як поступово згасає розмова, а потім підвівся й пішов у напрямку до надвору. Зробив кілька повільних кроків, а коли спиною відчув, що вже ніхто на мене не дивиться, повернув і неквапливо рушив до хати.

Я йшов повільно, щоб мій малий міг мене наздогнати. Щоправда, ото було би сміху, якби він лишився біля вогнища, коли я пішов, аби його приспати!

Але він таки наздогнав мене — вже біля самісіньких дверей у сіни.

— Ти що, спать?

— Та ти знаєш, — сказав я якомога чеснішим голосом, — щось мені це багаття не так подобається, як наше на поляні.

— Мені — теж, — здивовано відповів він.

— Хочеться полежати, — сказав я. — А ще краще — заснути. Хай сидять. Їм завтра не їхати на світанку.

— Ні, — стрепенувся Юрка. — Я ще спати не хочу! Я взагалі можу не спати!

— Ну, як хочеш, — байдуже сказав я. — Я теж можу не спати, але як подумаю, що ми їдемо через села й міста на такій законній машині, всі зазирають у вікна, а я там сплю…

Він нічого не відповів, але зайшов за мною до хати, роздягнувся разом зі мною і потім ліг поруч.

— Розкажи мені щось, — попросив він.

То вже була капітуляція. Він ніколи не просив мене щось розповісти — тільки тоді, коли вже точно треба було спати, а він у такий спосіб лише намагався відтягти засинання.

Я подумав-подумав, але до голови як на гріх нічого не лізло.

— Про що тобі розказати?

— Розкажи про… — він теж почав думати. — Про яйця. Де їх батько закопав в Агента?

Що вже було критися? Він і так усе знав. Я помовчав, а тоді почав розповідати, вигадуючи на ходу:

— Давним-давно, коли хмари ще плавали над самою землею, зачіпаючи рипливим дном своїм за вершини тополь, були собі маленькі й страшненькі створіння доробли: чоловік-дороблик і його жінка-дороблиха. Вони були схожі на зайчиків, доки не роззявляли свої крихітні пащі. Та коли вони вже їх роззявляли, то виявлялося, що пащі зовсім не крихітні, а величезні, як у вівчарки.

— Ага, — вставив Юрка, — тільки зуби більші, хоч і ріденькі такі: між зубами палець просунути можна.

— Ну, цього робити не варто, — сказав я. — Вставити можна, а от чи витягнеш потім…

Малий стиха засміявся.

— І от якось знайшлось у них мале доробленя. Малесеньке-малесеньке, наче кошеня, тільки вже зубате. Жили вони в норі, вхід до якої був такий потайний, що навіть як по землі — просто над їхніми головами — пробігала лисиця, вона не тільки не помічала нірки, а й запаху доробликів не чула.

— Зачаклований вхід, — пояснив мій малий.

— Ага, зачаклований, — погодився я. — А зверху це виглядало просто як кущ колючки — такий, як на поляні. Місцина була тиха, ніхто поруч із ними не селився — місця й так усім вистачало. Степ — широкий.

— А люди там не жили?

— Не жили люди. Дикий був степ. Було село неподалік, але сюди, до нірки, люди ніколи не наближалися. Тоді ще вони відчували такі місця, називали їх недобрими. І так тривало дуже довго. Аж ось почалося! Щось загуркотіло, заторохтіло, приїхала здоровенна машина і навезла людей, каменю-ракушняку, цементу, глини, дерев’яних вікон і дверей. Люди почали будувати свої хати навколо нірки, й у доробликів спокійне життя скінчилось. А якісь люди ще і збудували хату