Читати книгу - "Зіграємо в сім'ю, сестричко?, Соломія Даймонд"

В один момент я залишився сам. Я втратив все, що робило мене щасливим, окрім власних спогадів. Чи достатньо буде їх, щоб повернутися до свого колишнього життя?

Я сидів так близько години, притиснувши коліна до своїх грудей. Моя шкіра повністю вкрилася сиротами, пальці набули рожево-фіолетового відтінку, а губи остаточно потріскали. Очі пекти від пролитих сліз й нестерпно боліла голова.

Я незадоволено застогнав, перекотившись на бік. Відчув неприємний біль в спині та ногах, але все ж пересилив самого себе й підвівся з ліжка. По дорозі до ванни я спіткнувся тричі, але не впав. Вважатиму, що доля вирішила трішки пошкодувати мене…

Холодні струмені води хоч трішки допомогли мені прийти до тями. Проте, як тільки я розплющував очі, то перед очима з’являлася Мія. Кожен куточок в цьому домі нагадував мені про неї. На пральній машинці лежав її рожевий рушник в якому вона завжди виходила з ванної кімнати. На раковині було багато різноманітних баночок з її косметикою. Пам’ятаю, як одного разу в мене закінчився шампунь і я взяв щось з її доглядової косметики, навіть не розібравшись що це. Як виявилося, це був якийсь крем, що коштував більше, ніж моя нирка. Мія тоді ще довго ображалася на мене за це… На поличці стояла її смішна зубна щітка з динозавриком і дитяча паста, тому що їй не подобався смак м‘яти. Навіть коли я дивився на ванну, то бачив в ній Мію, яка гралася з пінкою. Пам’ятаю, як ми ніжились там разом після складного дня. Здавалося, що ця кімната навіть пахне нею. Цей запах став залежністю, якої я ніколи не хотів позбуватися, але зараз мені прийдеться це зробити. Змиритися з тим, що вже ніколи не буде як раніше…

Я виключив воду й хотів вже вийти з душової кабіни, але помітив на підлозі рожевий браслетик Мії, який я подарував їй минулого тижня. Вона обіцяла, що завжди буде носити його, але не дотримала своєї обіцянки. Я підняв його й заклав собі на руку. Впевнений, що вже завтра в цьому домі не буде ні Мії, ні жодної речі, яка б нагадувала мені про неї. Можливо, складно зрозуміти мене, але я хотів залишити хоча б щось в пам’ять про Нас. Так, я дуже ображений, злий та розбитий, але я все ще кохаю її. Я любитиму цю маленьку дівчинку до кінця своїх днів. Моє серце вже давно у неї й ніхто не зможе його повернути…

Я вийшов з кімнати, замотавшись в рушник. Через прочинене вікно в коридорі було чутно сусідських котів та собаку, які щось явно не поділили між собою. Я пройшов повз і зупинився біля дверей, які вели в кімнату Мії. Прекрасно знав, що вони були зачинені, тому навіть не намагався їх відчинити. Я сів поруч, спершись головою об двері. По той бік я чув легкі схлипування. Впевнений, що вона ще не лягала. Можливо, їй взагалі не вдасться заснути цієї ночі, як і мені.

— Знай, що я завжди любитиму тебе, Діамантику. На жаль, доля не дозволила нам вдосталь насолодитися цими почуттями, але для мене було достатньо часу, щоб зрозуміти що таке справжнє кохання. Ми ніколи не будемо разом, але й водночас я завжди буду з тобою. Знаю, що у твоєму серці є місце для мене й ніхто його ніколи не займе. Частіше дивись на зірки, Мієчко, й ніколи не лий сльози за такими покидьками, як я. Пробач… — Я підвівся й попрямував до своєї кімнати. Не озираючись…