Читати книгу - "Останній спадок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Ах ти ж сучий сину!»
Цифри. Для позначення числа давні слов’яни над буквами ставили риску або розділяли ті крапкою на середині їхньої висоти. У відбитку після кожної другої глаголичної цифри стояла ще одна самотня крапка на позначення «0». Хай як мені кортіло негайно взятися до перекладу, я мусив знайти чистий аркуш: таку кількість символів утримати в голові неможливо. Отож похід униз, до Ґреґора Бойда, неминучий.
На такому рішенні я схопив паперову стрічку, сховав її до кишені штанів, запхнувши туди ще й олівець із телефоном, і рушив до дверей. Узявся за ручку, мить постояв, намагаючись вловити голоси з вітальні. Наче нікого. Може, пощастить прослизнути вниз, роздобути клапоть паперу та повернутися назад, залишившись непоміченим. Обережно, крок за кроком, я прокрадався до сходів. Уже біля них завмер, лякаючись гучного биття власного серця. Після шостого удару наважився опустити ногу на сходинку. Коридор другого поверху з трьома дверима з обох його боків стояв абсолютно порожнім. Усе як у клятих трилерах. Порожньо було й на всьому першому поверсі. Кудись поділися всі українці, а у вітальні, де завжди сиділи американці, тепер гуляв тільки протяг від відчиненого вікна. Відсутність янкі мене схвилювала не так, як тих бугаїв, що постійно стриміли на вхідних дверях. Просто зараз я міг спробувати відчинити їх і накивати п’ятами, та який у тому сенс?
У вітальні стояли дві шафи з декількома інструкціями до користування дрилем, електропилкою та відходами від хімічних анкерів. На найнижчій полиці лежали всього дві книжки. Я підійшов ближче, аби розгледіти, — «Дві Діани» Александра Дюма та «Таємничий острів» Жюля Верна. Обидва романи англійською мовою американського видання. Поруч них я вгледів кілька списаних аркушів. І на тому дякую!
Ухопивши два папірці, я майже злетів сходами до своєї кімнати й замкнувся зсередини. Після того обережно розклав стрічку та аркуш А4 і… відчув напад панічного страху. Якщо переклад чисел не дасть бажаного результату, дивом знайдена нитка знову вислизне з моїх рук. Обережно взявши до рук олівець, я виписав на аркуш усі символи, двічі перевіривши потому кожну крапку й лінію.
Скориставшись таблицею відповідностей, що її сяк-так відтворив із пам’яті, я перетворив глаголичні цифри на арабські й отримав довгий рядок цифр із безліччю нулів.
Усі ті нулі стояли між двозначними числами — 54, 24, 43, 31 тощо. Чи, може, утворювали тризначні — 540, 240, 430, 310? Що це? Для координат місцевості одержане значення надто велике, тож, найбільш вірогідно, переді мною ще одне шифрування — чи, логічніше, кодування — текстового повідомлення.
З варіантами двозначних чи тризначних чисел можна було б працювати, якби не останні чотири цифри, що не вписувались у жодне з вищезгаданих. 1118 не містило жодного нуля й складалося не з двох і не з трьох цифр. Єдиним виправданням на користь першого варіанта було те, що з часом крапка між числами стерлась. Якщо це не так, обидва ймовірні шляхи розкодування тексту летіли під три чорти й треба було шукати інші.
Хвилин десять я ламав голову над загадкою, доки не зробив найпростішого. Доки не зосередився. Вісімка! У жодному числі, окрім останнього чотиризначного, не було цифри, вищої від шістки. 61, 62, 63, 64 — або 610, 620, 630, 640 — були найбільшими числами. Жодної сімки, вісімки чи дев’ятки.
Декодування за допомогою телефонних цифр я відкинув одразу, як і відповідність цифр до нумерації літер в алфавіті, оскільки тих лише тридцять три, а не понад шістдесят. Латинський алфавіт із його двадцятьма шістьма літерами відпадав також. Довжина, міра чогось, вага? Це могло бути будь-що, та я однаково не знав, як перетворити його на текст.
Клята глаголиця! Клятий автор! Навіщо посилати мені ці довбані загадки, якщо я навіть не уявляю, як їх розгадати? Гадство. З відчаю я навідмаш угатив кулаком по комоду, ледь не розірвавши стрічку із символами навпіл.
Якого хріна я маю з цим робити?!
10
За обіднім столом єдиним звуком, що порушував тишу, було огидне чвакання м’язистих щелеп двох українців-здорованів і Г’юза з Бойдом докупи. Міркуючи кожен про своє, усі уникали не лише розмов, а й зорового контакту. Мені ж із голови не йшли числа й символи. Близько двох годин я бився головою в уявну стіну, розгадуючи шифр, проте вона не лише витримувала, а й наче, глузуючи, з кожним ударом міцнішала. Я почувався школярем, який за обідом із батьками боявся вибовкати, що не виконав домашнього завдання. Таке почування не завадило мені швидше за всіх упоратися з підсмаженим стейком, картопляним пюре на молоці й чотирма сандвічами. Бойд, позиркуючи в мій бік, вичитував щось з екрана ноутбука, який постійно совав за собою.
Ув’язнення нагадувало дружній відпочинок у заміському будинку — і я досі не міг утямити, що з цього є більш схожим на реальність. Та, попри те, міг легко приготувати собі чай і походжати з ним у руках вітальнею. Щойно ступив крок до прозорих дверей, що вели на подвір’я, Ґреґор Бойд видав ротом незрозумілий звук.
— Глянь-но сюди, Даліборе, — махнув рукою, підкликаючи до себе, він. — Це тобі не сподобається.
— Що там? — вигнув я голову, аби краще роздивитися екран, але з місця не рушив.
— Випуск новин.
Повільно підійшовши, я став позаду Ґреґора. На екрані його ноутбука прокручувалося відео, зазняте оперативною групою в невідомій квартирі. Спершу почали проскакувати кадри кімнат, кухні та санвузлів, а потім замиготіли картинки з чоловіками в балаклавах, що позували з чимось на кшталт автоматів. За кілька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.