Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Та ось на засапанім і вмиленім коні прискакав чоловік в одній сорочці; ще здаля він щось вимахував рукою й кричав. Усі схопилися й побігли до нього. Він зіскочив з коня й несамовито заволав:

— Сини князя ведуть проти нас німців, поморців і кашубів… Вже пущу перейшли на границі…

Зачувши про небезпеку, всі кинулися до своїх коней; переполох і незмірне сум'яття охопило людей.

— Ось чого ми дочекались у криках і сварах! — гнівно вигукнув Добек. — Якщо ми зараз, втративши розум, порозбігаємось, то всі загинемо, бо переловлять нас по одному… як горобців у стрісі…

Лешки мовчали, стоячи збоку, їм легше було порозумітися з синами Хвостка. А Мишкам тут ішлося не на життя, а на смерть, і вони з'юрмились окремо.

— На коней, хто живий! Хай кожен збирає своїх людей!.. — почали вони закликати. — Нема коли роздумувати… Треба громадою вийти і перетяти їм шлях… Якщо зараз не станемо проти них, тоді буде пізно…

Раптом Добек перебив їх:

— По домах, по людей! Зберіть челядь… і завтра всі, взявши з собою, хто що має, їдьте сюди, до Гопла… Звідси рушимо на ворога… Вечора й ночі вистачить! На коней! На коней!

Розіславши гінців, всі кинулися на пасовище і до возів, умить посідали верхи на коней, і раніш ніж смеркло, городище знову обезлюдніло й затихло.

Коли настала ніч, у тому напрямі, звідки чекали нападу, заясніло від далекої заграви небо. На другий день ніхто не прибув на місце збору; всі ще готувалися; багатьом бракувало списів і рогатин… Лише на третій день почали поволі сходитися до озера люди. Всіх стривожила звістка про напад ворога. Йшли навіть жителі з найвіддаленіших сельбищ.

Не чекаючи, поки когось оберуть, Добек, що перший появився на плацу городища, сам узяв на себе командування, і ніхто не відмовився його слухатись. Він був досить сильний, щоб домогтися свого, якби хтось і був проти.

Озброєний люд у ті часи навряд чи міг називатись військом. Поляни були мирним хліборобським племенем і ще не захоплювались війнами і грабунками. Лише необхідність оборони примушувала їх озброюватись, але озброєння мали вони поганеньке. Залізного оружжя було в них мало, а мідні старі мечі рідко в кого збереглись; челядь ішла з камінними молотами й сокирами, дрючками, луками, пращами і звичайним каменюччям. Лико з липи правило за обладунок, а чудовим вважався щит, обтягнений одною або двома шкурами. Сокири й ножі, — що у кого було, — прив'язували до поясів або приторочували до коней. Челядь і слуги йшли пішки, найвідбірніша дружина і кмети їхали верхи; голови їм прикривали шишаки, а то й звичайні шапки, а плечі — мосяжні нараменники, що захищали від удару мечем. Кожен рід вів свою громадку людей, не дуже слухняну: лише погрозами й страхом трималась вона в покорі.

Добек гасав по полю, оглядаючи юрби, й шикуючи їх; а коли челядь починала сваритися, києм заспокоював її. Мишкові слуги не хотіли стояти поруч з Лешками. Але Добек, розпалившись, не спав і не їв, не відпочивав і хвилини, поки не підготував людей до сутички з ворогом. Він любив війну і лише тоді оживав, коли, взявши в руку списа, сідав на коня. Очі в нього сміялись і здригались вуста. Надвечір Добек послав найспритніших у розвідку, щоб довідалися, де зараз зупинився ворог. Вирішив спершу дістати «язика», вже тоді виступати в похід. А тим часом, відійшовши трохи від озера, Добек розташувався з людьми в гаю, щоб уночі не зрадив їх дим, що вився від вогнищ.

II

Посланці повернулися й доповіли, що німці вже поблизу; тихенько підповзши, розвідники навіть бачили їх, але не змогли перелічити. Просуваючись, німці хапали людей, займали череди, палили оселі, забирали все, що потрапляло під руки, й залишали після себе пустелю й попелища.

Треба було якнайшвидше виступити проти них і не пустити їх далі, бо кожен новий день багатьом коштував життя й майна. Але громади побоювалися сутички й німецької, зброї, — тієї челяді, що зібралась, було недостатньо проти такої сили; отож Добек вирішив непомітно підкрастись і зненацька напасти на них тоді, коли вони зупиняться на ночівлю й позасинають.

І кмети тихо й обережно почали продиратися через ліс; вправо і вліво Добек послав лісових людей, котрі й по землі вміли повзти, і по деревах лазити, щоб розвідали вони, де знаходиться ворог і як його найкраще оточити. На другий день у глибині пущі вони натрапили на цілий табір жінок з дітьми, старих і хворих, що з чередами й майном утекли з дворів та хат і ховалися від ворога в недоступних урочищах.

Їх не покидали розпач і тривога. Жінки сиділи на землі, стогнучи й голосячи; коли здаля долинав найменший шум, вони тулилися одна до одної. Оповідали, що багато людей вже попало в полон, що мало кому пощастило втекти і врятувати собі життя. Ліс, кущі верболозу й очерет над водою правили втікачам за притулок, але й там їх знаходили собаки, бо бігали зграями за поморцями.

Німці й поморці спустошували край вогнем і мечем; молодих зв'язували ликом і забирали з собою. На чолі ворожого війська стояли князі Лешек і Попелек, які прагнули жорстоко відплатити за батьків. Як тільки хтось із кметів потрапляв їм до рук, вони відразу ж безжалісно накидались на нього і вішали на першому ж дубі. Голосіння жінок, плач дітей, жалібне волання старих не так розчулювали громаду Добка, як розпалювали в ній жадобу помсти. Втікачі перелякано розповідали про людей, з голови до ніг закутих у залізо, в металевих щитах, від яких стріли й палиці відскакували. За цими щитами вояки стояли, мов за муром залізним.

Серце у Добка закипіло від гніву, коли він почув, що німці, грабуючи обійстя, пиячать; нажершись і нажлуктившись, вони, мов ті свині, лежать уночі, важко дихаючи… Якби напасти на них у цей час, залишилося б тільки їх позв'язувати та повбивати.

Один із стрінутих у лісі втікачів, якийсь старий дідок, узявся показати дорогу до німців. Пролежали тут аж до смерку; коли запав морок, громади тихенько рушили, посуваючись узліссям на північ. Місяця на небі не було, і їх огорнула темним крилом похмура ніч. Вони йшли довго, звертаючи то в один, то в другий бік, поки нарешті