Читати книгу - "Пустоцвiт"

– то негайно, без відстрочок!!! План по звільненню Іоанна Антоновича склався у збудженому від нетерпіння мозку за одну ніч. Усе видавалося простим, зате ефективним. Насамперед, потрібно напоїти товаришів по гарнізону, а коли вони будуть уже п'яні – запропонувати звільнити спадкоємця Брауншвейзької династії… ну, хоча б жартома, чи що?! Неважливо як – головне, витягти його з камери!

Вийде це – удасться й наступний крок: привести п'яних товаришів до присяги. Знов-таки не дуже важливо, наскільки серйозно захмелілі офіцери сприймуть це спочатку. Головне – що буде потім… А це вже якнайпростіше: слово – не горобець! А вже тим паче, офіцерська присяга Його Імператорській Величності.

Зрозуміло, чутки про цю подію дуже швидко досягнуть Санкт-Петербурга. Оскільки гетьман Розумовський у цей момент перебуватиме при дворі, він довідається про присягу шліссельбурзьких офіцерів одним із перших. А вже тоді в нього просто не залишиться іншого вибору, крім як встати на бік підпоручика Мировича: адже сам запропонував подумати про звільнення високошляхетного в'язня – ну от, Кириле Григоровичу, і маєте, що просили!!! У такому випадку, гетьманові доведеться навіть мимовільно підтримати новоспеченого імператора, адже іншого такого шансу не буде…

У всій цій справі від головного організатора й виконавця вимагалося одне-єдине й головне – сила переконання, помножена на раптовість задуму й рішучість. Усі ці якості підпоручик бачив у себе з надлишком, тож в успіху задуманого не сумнівався ні на йоту.

Ну ж бо, добродії, тримайтеся!..

Із приводом до організації пиятики він визначився незабаром: після таємничого зникнення під час останньої вилазки до столиці товариші дошкуляли розпитуваннями про справи амурні – от і варто було б задовольнити їхню цікавість помилковим визнанням нібито досягнутих успіхів! Зрозумівши це, Василь із надзвичайною легкістю визначив і дату майбутнього заколоту: 5 липня, у день різдва Іоанна Предтечі[12]. В'язня шліссельбурзького Іоанном звуть – от і буде йому подаруночок точно на іменини…

Головне, чекати було зовсім недовго: усього пару днів!

Звістку про те, що якась знатна панянка не тільки має ніжні почуття до підпоручика Мировича, але справа стрімко йде до заручин, товариші по службі зустріли з належним ентузіазмом. Коли ж Василь оголосив, що буквально післязавтра хоче відзначити майбутню подію невеликою гульбою – молодші офіцери влаштували справжню овацію, супроводжувану потужними вигуками «ура!», «браво, Мировичу!» й іншими належними проявами радощів. Дату пиятики легко схвалили: ніяких особливих перевірок у святковий день не передбачалося – то хіба ж не можна дозволити собі трохи розслабитися на службі?! Усі люди, усі під Богом ходять…

Ранок 5 липня почався якомога краще. Старші офіцери, полишивши Шліссельбурзький замок винятково під опікою призначених у варту (примкнути до яких напросився й

Мирович), разом з родинами відправилися до заутрені. Вже через пару годин, коли більшість із принесених організатором пиятики пляшок спорожніла, молодіш офіцери були поголовно п'яні. Коли ж привітання з нагоди нібито майбутнього одруження змінилися нерозбірливим мимренням, підпоручик і кинув заздалегідь заготовлену фразу:

– А що, добродії, чи не сходити нам поздоровити й сьогоднішніх іменинників, яких ми тут стережемо?!

– Яких іменинників? – перепитав один із присутніх у вартовому приміщенні, при цьому голосно гикнувши від напруги думки.

– Як це яких?! Усіх Іоаннів та Іоанновичів – яких же іще?! День сьогодні який, ти хоч пам'ятаєш?

– Івана Купала… А-а-а, он воно що?! Браво, Мировичу, браво!!! Прекрасна ідея! Чудово!.. – дружно забелькотали п'яниці.

– І раніше від інших, добродії, давайте-но поздоровимо Іоанна Антоновича, сина Анни Леопольдівни. Це ж саме його іменини!..

Як і слід було сподіватися, пропозиція викликала загальний захват. Відшукали непочату пляшку вина, зібрали в кошик нехитрі закуски й дружною юрбою попрямували до камери високошляхетного в'язня. Дорогу їм перепинив вартовий, який на пропозицію негайно відкрити двері камери відповів коротко:

– Не можна.

Втім, Мирович був готовий до такого ходу справи, тому почав голосно й запекло обурюватися:

– Як це не можна?! Що означає не можна?! Та як ти, простий солдат, смієш відмовляти в проханні нам, панам офіцерам?!

– Уклінно прошу вибачення в пана офіцера, та ми підкоряємося тільки…

Підпоручик і без його пояснень знав, що вартові камери, у якій утримувався спадкоємець Брауншвейзької династії, підкорялися не місцевому начальству, а безпосередньо Санкт-петербурзькій таємній розшукових справ експедиції. Щоб не дати стражникові розвинути цю думку, Василь поспішив обуритися ще голосніше:

– Ах ти ж негіднику!!! Ти православний чи нехристь якась, прости Господи?!

– Хрещена людина я, ваше благородіє, та тільки…

Мирович помітив, що по стінці за спиною вартового до дверей камери пробирається його змінник, мабуть, що прибіг на шум. Це не сподобалося підпоручикові, тому викинувши в напрямку до камери руку з відстовбурченим пальцем, він закричав щосили:

– Дивіться, добродії, дивіться!!! Що ж це таке: якісь прості солдати можуть входити до іменинника, а ми не можемо?!

П'яні офіцери обурено заволали в тому розумінні, що це свиняче неподобство, ні на що не схоже і що вартовому слід негайно пропустити їх у камеру до в'язня, щоб поздоровити його за всією формою. Стражник не став удаватися в нові пояснення, а промимривши неголосно:

– Уклінно вибачайте, ваше благородіє… – шаснув у відкриті двері камери слідом за товаришем. Брязнув засув: отже, вартові замкнулися зсередини.

– От бачите, добродії, що тут діється: якась мужичня утримує в затворниках особу царських кровей і навіть з іменинами привітати не дозволяє!..

П'яні офіцери неструнким хором відповіли в тому розумінні, що так, цілковите свиняче неподобство.

– То чи не є нашим священним обов'язком розчинити двері цієї в'язниці, щоб Іоанн Антонович хоча б на мить відчув себе тим, ким він і є від народження – високо-шляхетною коронованою особою?!

Виголосивши цю тираду, підпоручик у кілька стрибків підскочив до дверей камери, щосили вдарив у них і закричав: