Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

— Я — Ґобрат. Простий бідний сторож. Тюремник. Благаю, не вбивайте мене! — Гоблін замовк, набурмосивши широку твар. — Ви один із Бібліотекарських Лицарів, еге ж? Ой, прошу пана, змилуйтеся! Я ніколи нікого не кривдив — слово честі, не кривдив!

— І все ж ти носиш чорні лахи Сторожів Ночі, — процідив Рук із крижаною люттю в голосі.

— Вони силоміць мене взяли, коли я помирав з голоду в Нижньому. У мене нічогісінько не було. А вони нагодували, одягли мене. Але в глибині душі я просто вбогий гоблін з нетрищ понад Крайрікою. Будьте ласкаві, не губіть мене, паночку!

— Кажеш, тюремник? — перепитав Рук.

— Атож, паночку. Та я цим не пишаюся, паночку, навпаки роблю, що можу, для ув’язнених тут сіромах.

Щоб замкнути уста балакучому плескатоголовцеві, Рук звів арбалета.

— Проведи мене до камери Кулькапа Пентефраксіса, і я збережу твоє нікчемне життя! — звелів він.

Гоблін застогнав.

— Та вони ж мене вб’ють, коли Найвищий Володар довідається, що я провів вас до Кулькапа!

— А я тебе вб’ю, як не проведеш до нього, — пригрозив Рук, відводячи спусковий гачок арбалета.

— Гаразд! Гаразд уже! — Весь трусячись, гоблін з бідою звівся на ноги. — Ходіть за мною, паночку, тільки ж дивіться, куди мірите отим арбалетом.

І Рук подався за плескатоголовцем нескінченним плетивом переходів та сходових маршів, усе нижче й нижче спускаючись у глибини Вежі ночі.

Коли вони отак ішли, згори, чи не від верхівки башти, долинув гучний хряскіт, мов там упало щось дебеле, і вся споруда задвигтіла, а сходи заторохтіли.

— Либонь, то ваші зчинили там, нагорі, таку шамотню, — озвався Ґобрат. — Знайте ж: нічого це не дасть. Треба ж мати голову на плечах! Далеко вашим небесним човникам до вежової збройної потуги.

— Іди собі, та й годі, — урвав Рук, штрикаючи його вістрям стріли у спину.

— Ще далеко?

— Ба ні, вже зовсім близько, — відповів Ґобрат з невеселим сміхом. — Ми вже майже спустилися на нижчі поверхи, молодий паночку.

Усе так само, з плескатоголовцем попереду, вони пройшли похилим маршем східців. Нарешті Ґобрат зупинився перед дверима з важкими засувами.

— «Кулькап Пентефраксіс», — прочитав Рук надряпане на дверях ім’я. — Це тут!

— Тут, — вишкірився Ґобрат. — А тепер послухайте моєї ради і хутенько звідси вшивайтеся. Коли сторожі розправляться з вашими товаришами, вони побіжать обшукувати всю вежу. Ну, а моє життя тепер, коли я допоміг вам, не варте й зернятка з дубового яблучка. — Гоблін стяг із себе чорне вбрання і жбурнув додолу. — Теліпатися теперечки старому Ґобратові до нетрищ Крайріки — як не струблять мене кам’яні упирі.

Рук помахом руки відпустив плескатоголовця.

— Ти зробив неоціненну послугу Бібліотекарським Лицарям, — сказав він. — Щасливої дороги, Ґобрате.

Коли плескатоголовець зник, Рук знову скупчив увагу на дверях. Допевнившись, що ніхто не стоїть під дверима з тамтого боку, відсунув важкі засуви і штовхнув двері.

— Це ти, Ксанте? — почувся кволий, надтріснутий голос.

— Ні, професоре, — відповів Рук. — Я — Бібліотекарський Лицар. Прийшов вас звідси вирятувати.

Він спустився східцями до простого дерев’яного полу.

Тут, ближче до споду вежі, сморід стояв нестерпний. Колишній Найвищий Академік Нового Санктафракса звів очі на приходька. Тіло старого вченого було зігнуте і таке мізерне, аж боляче на нього було дивитися. Довге, нечесане волосся. Одежа брудна, вистріпана. Але найгірше враження справляли його очі. Повні спогадів про жахіття, що їх годі було забути, вони дивилися просто вперед, безживні, тьмяні, незмигні.

— Професоре, ми мусимо негайно звідси тікати, — наполягав Рук. — Наш час закінчується.

— Тікати… — промурмотів Кулькап. — Час…

Рук нахилився і, лагідно, але твердо взявши професора під руку, звів його на ноги. Тоді, не даючи йому впасти — професорове тіло було легке, мов пір’їнка, — повів нагору східцями.

— Пожди! Зачекай! — запротестував Кулькап і відірвався від Рука. Повернувшись на піл, згріб під пахву сувій паперів та згортків берести. Коли він глянув на Рука, на вустах його грала усмішечка. — Отепер можна й тікати, — кинув він.

А нагорі, біля Опівнічного шпиля, не переставала яритися битва. Залога «Небесного гарцівника» налічувала тепер лише п’ятьох членів. Перший поліг Руммель, великий чорний блукай-бурмило, смертельно поранений стрілою зі Слебового арбалета. Потім упав Міїру: його пробив і скинув за корабельний облавок один із великих гарпунів. Нетямлячись від горя, Лум сам кинувся з корми слідом за любим своїм братом-близнюком.

Але Живчик не мав часу оплакувати втрату трьох кораблян-добровольців, хоробрих блукай-бурмил, бо тієї самої миті Моллін переливчастим голосом попрохала його негайно йти до клітки з літай-каменем. Гукнувши Вемеру і доручивши молодій блукай-бурмилисі потримати штурвал, Живчик поспішив до старої ведмедиці.

— Ве-ве! — «Дивись!» — показала Моллін на сіро-синій шрам на розжеврілому літай-камені. — Веґґа-лура-мі-іра-ґул. Ве! — «Камінь поранено. Я думала, зброя Чорних не заподіяла йому шкоди, — аж ні, глянь-но, капітане!!»

Живчик глянув — і побачив. Де влучив кругляк Сторожів, там у літай-камені просто на очах утворювалася яма. Вона росла, мов виразка, пожираючи літай-камінь.

— Зараження! — охнув Живчик. — У нас лишилися лічені хвилини. Роби, Моллін, усе, що можеш, але й будь готова покинути корабель.

І капітан поспішився назад, до штурвала.

Яких тільки зусиль не докладала стара Моллін, аби підтримати летючість літай-каменя: і гасила пальники плавучості, й посипала літай-камінь холодним піском, і, вже разом з Вемеру, відчайдушно махала віялами для охолодження, — а брила летючості розпадалася й далі. Яма в камені дедалі ширшала й глибшала, і дедалі більший струмінь пилових часточок шугав у повітря.

— Постарайся дати мені якомога більше часу! — кричав Живчик до Моллін. — Не кидати ж нам зараз Рука напризволяще, — додав він, витираючи краплини поту на чолі.

Його руки миготіли в якомусь шаленому танці