Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сніг хрустів під ногами. Ми йшли швидко, бадьоро.
Але перед шкільними ворітьми я сповільнив ходу. Ілько теж. І хоч нікого стороннього ніде й близько не було, він сказав пошепки:
— Чекай тут… А я зайду гляну з того боку…
Він зник за рогом щільного дощаного паркану. А я сторожко озирався довкола, боячись, щоб хтось не з'явився на вулиці. Та ось Ілько виринув із-за рогу, приглушено сказав:
— Ходімо… Нікого немає…
Ми обійшли шкільне подвір'я, пригнувшись, пролізли під кущами дубняка. Сніг сипався за комір, але я на те не зважав.
Ілько перший шмигнув у дірку в паркані. Я — за ним. Вузьким проходом між сараєм для вугілля і нашою майстернею ми пробралися до глухої стіни школи.
— Ось шибка розбита, — показав Ілько. — Ми тільки скло виймемо. А там — яз коридора і в спортзал.
Вікно було височенько, тому Ілько наказав мені:
— Нагнись, підстав спину.
Я нагнувся. Ілько спритно скочив мені на спину, витяг шибку. Потім підстрибнув на моїй же спині, зіп'явся на руках і зник за вікном.
Я притиснувся до стіни, причаївся. А що, як зараз де не візьметься сторож і вигукне: «Ви що тут, хлопці, робите?»
Довго, ой, як же довго нема Ілька!.. Мені вже й на лижах перехотілося кататись. Краще б уже, як мама радила, взяти санки. І не тремтів би я оце зараз, як цуценя на морозі, а весело катався б з гори…
Нарешті з-за стіни вилинув Ільків голос:
— Бери!
З вікна стирчали лижі. Я швидко схопив їх і поклав на сніг.
— Бери!.. — знову почув я.
Ілько подав чотири лижні палиці. Швидко виліз і сам.
Та не встигли ми вибратися з двору, як побачили, що вулицею йде якийсь чоловік. Ми присіли, зігнулися, завмерли за парканом… Чоловік пройшов, не помітивши нас. Тоді ми, озираючись та кваплячи одне одного, пролізли крізь дірку в паркані і бігом подалися на околицю міста…
Спершу нам було не дуже весело. Обоє все-таки почували за собою провину. Але згодом забули про все на світі і тільки катались та катались…
Зимовий день короткий. Незчулись, як і вечір підкрався.
Назад у темряві ми вже не боялися іти з лижами. Вирішили у вікно знову не лізти, а вкинути лижі у коридор і поставити на місце шибку.
Тільки-но ткнулися до шкільного паркану — бачимо: по двору ходить сторож. Ми впали на сніг і затамували подих. Повільно, по-старечому швендяв дід від школи до сарая, від сарая до школи, носив дрова, вугілля. Мабуть, готувався розпалити на ніч печі.
— От бісів дід! — лаявся тихо Ілько. — І носить же його!..
Діда носило по двору довго. Уже в нас покоцюбли руки й ноги. Треба було раз у раз терти ніс і вуха, щоб не відморозити. А сторож, наносивши палива, почав обходити школу.
І раптом обоє ми забули й про холод, і про голод. Сторож підходив до вікна, з якого ми витягли шибку. Помітить чи ні?..
— Не помітить у темряві, — заспокоїв мене Ілько. Але дід помітив.
Зупинився біля вікна, постояв з піднятою головою, потім оглянувся навколо себе — і мені на мить здалось, що він нас побачив. Але то тільки здалось. Дід нахилився, взяв шибку, повертів її в руках і почав ставити на місце, щось сердито бурмочучи.
— Що ж нам тепер робити? — запитав я приголомшено.
— Катаймо звідси, — сказав Ілько. — Заховаємо в себе дома. А завтра увечері принесемо.
— Ти хочеш, щоб я додому лижі взяв? А як батьки знайдуть?
— А ти заховай так, щоб не знайшли.
— Ні, не хочу брати додому, — відмагався я. — Як знайдуть, то буде мені!..
Сторож знову зачовгав по двору. Видно, шибка не на жарт його збентежила, і тепер він ходив та приглядався до інших вікон, зазирав в усі закутки. Так міг і на нас наткнутися.
— Відповзай, — сказав мені Ілько і перший почав рачкувати. Ми звелися на рівні ноги тільки тоді, коли дід уже не міг ні побачити нас, ні почути.
— А ти ж що, — сказав Ілько, — хочеш, щоб я обидві пари лиж ніс додому? Ні, давай ховати кожен свої.
— Ну гаразд, — погодився я.
— І мотай швидше додому, бо ще розплачешся, — додав Ілько.
Я справді ладен був розплакатись — від того, що нам не пощастило покласти лижі на місце, від холоду, який уже так допікав, що я зігнувся, як старий дід, і тільки цокотів зубами, від Ількових образливих слів.
Навіть не попрощавшись, ми розійшлися.
Перш ніж зайти до себе в двір, я заглянув через паркан, чи там нікого немає, а потім уже шмигнув у сарай. У сараї було дуже темно. Навпомацки я заліз за дрова і тут наткнувся на свій забутий, так і не відремонтований велосипед. Відіпхнув його вбік, почав кудись навмання засувати лижі. Необережним рухом зачепив якусь дровиняку, що лежала зверху. Вона впала і так боляче вдарила мене по нозі, що я аж засичав, мов гусак. І тут уже не витримав, заплакав.
Коли біль вщух трохи, я пішов у хату.
— Боже мій! — крикнула мама, глянувши на мене. — В самій курточці — на цілий день! Чи в тебе є розум у голові?.. Та на кого ти схожий? Ти тільки глянь на себе!..
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том II», після закриття браузера.