Читати книгу - "Останній світ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,
Плаче й себе називає живою могилою сина.
На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,
Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.
Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,
Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї
мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.
Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,
Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь,
Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає.
Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.
ФЕБ
В «Останньому світі». Карнавальна личина на Тереї у процесії блазнів. Прикрашений клаптиками сухозлітки та хромованими бляшками, різник їде на возі, пофарбованому в біле й запряженому парою волів, вуличками залізного міста, розмахуючи підпаленим батогом. Котті здається, що ця личина — карикатура на бога сонця з його вогняною колісницею. Різник мріє бути Фебом.
У давньому світі. Осяйний. Один з епітетів Аполлона, бога віршування, музики, пророцтва та лікування, а також бога сонця Соля. У «Метаморфозах» обидва виступають під цим ім'ям. Коли змія намагається проковтнути відтяту Орфеєву голову, Феб перетворює її в камінь.
Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —
Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща
Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.
Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,
Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,
Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.
ФЕМЕ
В «Останньому світі». Крамарка з Томів, удова бакалійника. Народжує від одного заїжджого гірника сина-епілептика; у годину розпачу за допомогою відвару з цикламенів та квіту вовчого лика намагається звести свого непутящого сина зі світу, але зрештою так до нього прив'язується, що коли справді його втрачає, всім розказує про своє лихо і від усіх чекає розради. Розповідає Котті про долі мешканців залізного міста.
У давньому світі. Богиня поголосу.
…Є серединне місце у просторі…
Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека,
Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі.
Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій…
Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої
Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки…
Неправдиві й правдиві впереміш повсюди
Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце
Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних,
Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля Вигадки…
ФІЛОМЕЛА
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній світ», після закриття браузера.