Читати книгу - "Зірки Егера"

— Це божевілля! — пролепетала мати.

— Божевілля чи ні,— не вгавав Мекчеї,— та коли я дав обіцянку, то й виконаю її.

— Я теж піду з тобою,— приєднався Тіноді.— Рука в мене слабка, але я зможу стати тобі в пригоді своїми порадами.

— На що ви сподіваєтесь? — похитала головою господиня.— Як ви зможете зробити те, чого не зробили два королі й королівський викуп?

— Ваша правда,— погодився Добо, до якого знову повернулися спокій і рівновага.— Ні грошима, ні хитрістю тут не зарадиш. Тільки султанова добра воля може розірвати кайдани рабства.

— А що як ця добра воля ніколи не прийде? — спалахнув Мекчеї.

Наступного ранку Добо покинув замок. Його не стали затримувати; Всі знали, що для нього дорога кожна година. Мекчеї залишився.

Він покликав Гергея до себе в кімнату:

— Після вчорашньої розмови я вирішив так: виспимось, а тоді побачимо. Не тому, що мені так хотілося. Я скільки б не спав, рішення свого не зречуся — проберуся на турецьку землю.

— І я з тобою! — рішуче заявив Гергей.

— Зрештою, війни зараз немає. А потім, хто його знає, може, нам і справді пощастить знайти якусь дірку і проникнути туди?

— Якщо наша спроба й закінчиться невдало, соромно нам не буде.

— А Тіноді візьмемо?

— Як скажеш, так і буде.

— А Янчі?

— Мати його не відпустить.

— Що ж, тоді поїдемо вдвох. Тіноді нехай лишається вдома. У старого вже сил немає тримати шаблю, скакати верхи.

— Як хочеш.

— Ми ж ризикуємо своїм життям. Шкода було б старого. Він зараз дуже потрібна країні людина. Йому сам бог велів мандрувати по країні і розпалювати в серцях угорців полум'я, що вже згасає. Він виливає в піснях весь біль нашого народу.

Двері раптом відчинились, і на порозі став Янчі.

В руках він тримав нагайку. На голові в нього був крислатий дебреценський повстяний капелюх, на ногах — жовті чоботи.

Мекчеї лише кинув погляд на Янчі, потім, ніби продовжуючи якусь оповідь, усміхнувся і махнув рукою.

— Ти чув, що той рудий заєць жениться! — Обернувшись до Янчі, пояснив: — Ти не знаєш його. А втім, Гергей, можливо, й розповідав про нього.

— Про кого? — байдуже запитав Янчі.

— Про Адама Фюреша.

— З ким же він одружується?

— З дочкою одного старого пана з дерев'яною рукою.

З обличчя Гергея враз відринула кров.

— На Еві Цецеї?

— Так, на ній. Ти що, знайомий з нею?

— Гергей із скам'янілим обличчям глянув на Мекчеї.

— Годі вам грати комедію,— розсердився Янчі і ляснув себе нагаєм по халяві.— Ви не про це щойно розмовляли. Ви гадаєте, що я мала дитина, яку легко обдурити? Я вже не малий. Я не спав цієї ночі і все думав. А є такі плоди, що дозрівають за одну ніч. За цю ніч я став дорослим.

— А матуся тебе відпустить? — запитав Мекчеї.

— Я нічого їй не сказав і не скажу. Замок Гуняді стоїть занедбаний, там знайдеться чимало роботи, щоб дати всьому лад. Я попрошу, щоб вона довірила цю справу мені.

Мекчеї спитав:

— Виходить, ми можемо їхати?

— Хоч сьогодні. Я тому й одягнувся так.

— Постривайте,— мовив Гергей, усе ще блідий як крейда.— Це правда, Пішто, те, про що ти тільки-но згадував, чи ти навмисне вигадав?

— Ти маєш на увазі те, що я розповідав про Фюр'єша?

— Еге ж.

— Правда. Стара Цецеї сама хвалилася, що віддає дочку за лейтенанта королеви...

Зблідле обличчя Гергея враз взялося червоними плямами.

— Що з тобою? — стривожився Янчі.— Ти, мабуть, знайомий з тією дівчиною?

Гергей змінився в обличчі й нервово заходив по кімнаті.

— Ще б не знати, коли це моя Ева!

— І твою Еву віддають заміж?

— Так, якщо це правда. Але я не вірю.— І він