Читати книгу - "раКУРС"

те, що колись вважали простим і буденним, стало найціннішим, коли втратилося. Переселенці, як і місцеві, люблять Сєвєродонецьк, але він ніколи не стане для них дорожчим, ніж рідне місто чи село. І ми не маємо права їх засуджувати — кожен із нас міг бути на їхньому місці. Євген

Місцеві дівчата нас зневажають. Дивляться зверхньо, як на непотріб. Та й хто ми для них? Дешева робоча сила, невдахи, які не змогли знайти тепле прибуткове місце на батьківщині, не маємо впливових товстосумів батьків, тому приїхали заробляти на шматок хліба. Було б природно, якби зневажливі погляди на нас кидали дівчата модельної зовнішності або доньки багатих батьків, а то ні з очей ні з плечей, дешевенький одяг, найімовірніше, куплений у секонд-хенді, а ми для них — другого ґатунку. Якби тут був Юрко, то сказав би, що з такими дівчатами соромно й під ручку пройтися, не те, що людям показати. Нема Юрчика, а я й досі не можу в це повірити. Часто звертаюся до нього подумки, уявляю, що б він міг сказати в тій чи тій ситуації, що б зробив. Десь там, далеко, в інших світах, і моя Любонька, а я на цьому світі, але серед чужих людей.

У нашій бригаді на будівництві працює чимало дівчат з України. Я перестав їх порівнювати з Любою, бо знаю, що такої вже не буде, і всі дівчата й надалі будуть видаватися мені гіршими за неї. Більшість українок одружені, покинули дітей на чоловіків та бабусь і приїхали на заробітки. Багато з них шукають пригод. Чоловіка нема поруч, тож можна з кимось непогано розважитися, будучи впевненою, що благовірний ніколи про зраду не дізнається. З однією такою жінкою я завів стосунки, які можна назвати «ні до чого не зобов’язуючі». Приємної зовнішності, приблизно мого віку, Тетяна збуджувалася від однієї думки про те, що її чоловік наразі далеко, порпається на городі, доглядає худобу, займається дітьми, а вона в цей час в обіймах іншого. Десь раз на тиждень ми з нею шукали вільний від стороннього ока куток для зустрічі. Ми займалися сексом, нічого не обіцяючи одне одному, і швидко розбігалися в різні боки. У нас був секс заради сексу й більше нічого. Такі зустрічі нас обох влаштовували, і так було б надалі, якби Тетяну не потягло щоразу виливати мені душу. Вона відтягувала час нашого тілесного зближення, розповідаючи про свого чоловіка. Я не міг уторопати, навіщо вона це робила, але не хотів ламати голову, намагаючись зрозуміти жінку, яка мене зовсім не цікавила. «Невже не зрозуміло, що мені зовсім не цікаво?» — щоразу думав я при зустрічах.

Можливо, так і продовжувалось би й надалі, коли секс без поцілунку, але Тетяна почала розповідати про інтимні стосунки зі своїм чоловіком. Це вже переходило всі межі, і я заявив Тетяні, що ми більше не зустрічатимемося.

— Чому?! — здивувалася вона. — Не бійся, ніхто не дізнається, я одна тут із нашого села.

Вона так нічого й не зрозуміла, але мені було байдуже. Зробивши перерву, я знову почав зустрічатися з українкою, звичайно, що одруженою. Перший секс був успішним, після другого вона попросила грошей. Я здивовано поглянув на неї.

— Додатковий заробіток не завадить, — сказала вона. — Я ж сюди приїхала не байдикувати, а заробляти.

Я дав їй гроші й одразу перервав зв’язок.

Пізніше я зробив іще одну спробу, так, знічев’я і щоб бути таким, як усі хлопці. Валентина занадто багато уваги приділяла моїй особі, крутилася поблизу мене, стріляла в мій бік очицями. Після першого сексу вона заявила:

— Будемо з тобою займатися сексом для здоров’я.

У мене аж нутрощі перевернулися всередині, і ледь не знудило. Я не став казати їй, що секс не буває заради здоров’я, він частина кохання, а такі наші стосунки — це тваринне злигання. Від такого висновку сам собі став огидним, тим паче — Валентина. Я хотів бути, як усі, але не зміг, не хотів більше бути твариною. Люба — лише вона стоїть перед очима. У пам’яті безмежний степ, квіткова ковдра й лише ми з нею під широким небом…

Кажуть, що час лікує, але мені він чомусь дає лише недієві ліки.

Еліна

П’ятнадцяте серпня. Десять місяців минуло від того злощасного дня, коли Соля пішла з дому й не повернулася. Дівчатка просять мене зателефонувати до дідуся та бабусі й хочуть почути Солин голос, а я постійно їм кажу, що Соля не має часу, вона займається музикою. Батьки вже не шукають її, але продовжують чекати й вірять, що вона жива. Мені її бракує, нашого сонечка, ясноокого, світлого й доброго, як сама музика. Я стомилася будувати здогадки та припущення, бо нічого втішного в голову не приходило, просто її чекаю, хоча надія зустріти її живою потроху догорає. Зранку я подзвонила батькам і запросила приїхати до нас у Сєвєродонецьк.

— Приїжджайте, поки дівчатка вдома, — сказала їм. — І ви побачите їх, і дітям буде радість.

Про те, що я уклала контракт на службу в ЗСУ, вони знають, тому в курсі, що я не зможу приїхати в Луганськ аж до звільнення міста. Останні кілька місяців хворіє мама. Сама вона мені не скаржилася, що нездужає, — розповів батько. Тоді я вважала, що мама просто дуже виснажена морально й фізично, але минуло кілька місяців, і стан її не поліпшився.

— Я б залюбки приїхав, — сказав мені батько на запрошення, — але мама не зможе.

— Що з нею? Так і не ходила в лікарню?

— Ходила, —