Читати книгу - "Новини"

суцільна демагогія. Журналісти потроху відвалювали, починалося судове засідання. Монолог товариша Дванадцять ставав усе більш радикальним, але чим більш радикальним він ставав, тим неуважніше його слухали. Марина з АТН подала знак оператору Аркаші — знімай «перебивки»...

Коли я заходив у будинок суду, біля Іллі вже не було жодної камери, а прес-секретар «Долгу» товариш Сім якимось дивом самостійно звільнився від наручників і приєднався до своїх. Його навіть не затримали за хуліганство.

2

На сходах я відчув неприємний погляд, наче хтось підглядав за мною в замкову щілину, але так і не помітив, хто б це міг бути. Навколо — лише сірий шерех чужих суконь і сорочок, одутлі обличчя неохайних операторів, важкі відеокамери, схожі на танкові кулемети, пожвавлені журналістки з м’якими набалдашниками мікрофонів...

Сьогодні до суду прийшло більше народу, додалося й представників преси. Між медійниками циркулювала чутка, ніби на нинішньому засіданні адвокат неодмінно репрезентує якісь нові, вкрай важливі докази непричетності Руслана Захарченка до скоєного злочину.

— Як думаєш, це він її угробив? — поцікавилася Маша з обласного телебачення, коли ми розсілися в залі.

Я подивився на Захарченка в клітці: від його сирітської лякливості не залишилося навіть сліду. Він уже не виглядав, як людина, готова кожної секунди обмочитися із-за остраху, навпаки — в ньому з’явились якісь приреченість, сила і готовність іти до кінця.

— Думаю, ні,— сказав я те, що насправді думав.

— А ти, Лєн, що скажеш? — спитала вона Лену із «Інтерфаксу».

— Я знаю Світлицьку,— відповіла Лена.— Вона не кожного береться захищати.

— Може, в нього і не було умислу,— припустив Юра з «КП в Україні».— Просто з дозою наплутав.

— Він стверджує, що укол зробив якийсь Саша,— нагадав я.

— Он та цяця точно знає, хто зробив! — Маша кинула погляд на двері, в які саме в цей момент заходила Соня Купер.

Вона мала блискучий вигляд. На ній була зухвала коротесенька шкіряночка з блискавками, під нею — симпатичне платтячко насиченого кольору морської хвилі з вигинистою кішечкою ручної вишивки. Навіть іздаля відчувалося, що ці одежки — речі дорогі та ексклюзивні, придбані, можливо, навіть в Європі. Її чарівні ніжки ховалися в тих самих м’яких мокасинах. Загалом її вбрання не можна було визнати ідеальним для судового засідання, але, при всій його яскравості, виглядало воно так органічно, що робило Соню водночас і ошатною, і якоюсь непримітною — просто ще одна добре вдягнута, доглянута дівчина в цьому задушливому залі.

Тільки-но Соня зайняла вільне місце у другому ряду, в зал рішучим кроком увірвалася суддівська колегія в повному складі: першим ішов сивий суддя, сповнений майже бронзової поважності через відчуття власного впливу на всесвіт, за ним чорнявий, вже роздратований чимось, а за чорнявим обидві похмурі жіночки і — на відстані, підтюпцем,— сумний чоловічок із страдницьким виразом на обличчі.

— Прошу всіх встати! — схопився секретар.— Суд іде!

Публіка встала. Піднялася адвокат Світлицька, традиційно вдягнена в білий старомодний брючний костюм, піднялася мініатюрна брюнетка в синьому прокурорському мундирі, яка несподівано змінила суворого державного обвинувача зі шкіряною папкою. Піднявся адвокат потерпілої сторони Туз, одягнений у кремовий піджак і вишиванку з темними запонками. Встав зі своєї лавки за ґратами підсудний Захарченко, вдягнений сьогодні не в спортивний костюм, а в джинси і чорну водолазку, через що став схожий на молодого Стіва Джобса, якого за вживання ЛСД затримала поліція. Біля його клітки виструнчилися двоє молодесеньких конвоїрів.

Далі у першому ряду піднялися члени родини Штос: сини, племінники, доглянуті жінки в дорогих прикрасах, що не кидалися в око, чоловіки в ділових костюмах. У другому згуртувалась якась невідома мені молодь — хлопці та дівчата від вісімнадцяти до двадцяти трьох. Майже всі вони були на тій злощасній вечірці, їх уже допитували в якості свідків під час слідства й на суді. Ніхто з них не міг розповісти нічого змістовного. Всі багато пили, бавилися у басейні, нічого не помітили, нічого не знають. Повставали журналісти, інші сторонні люди, які чомусь опинилися на засіданні, піднявся я, встав і батько Руслана Захарченка — змарнілий, виснажений, неначе всихаючий...

— Підсудний доставлений, присутні учасники процесу,— почав сивий суддя дуже тихо. Зал принишк і почав дослуховуватися.— В залі присутня преса. Оголошується початок судового засідання. Для повторного допиту викликається свідок Софія Купер. Софія... як вас по батькові?

Соня граційно попрямувала до хлипкої фанерної трибунки:

— Можна просто Софія, ваша честь.

Суддя зробив запрошуючий жест:

— Що ж, Софіє, прошу. Паспорт можете не показувати, суд уже встановив вашу особу, а особисто я вас добре пам’ятаю. Тому нагадую, що ви маєте право відмовитися від надання показань, якщо вони стосуються безпосередньо вас та ваших близьких. Це право гарантує стаття 63 Конституції України. Також, відповідно до статті 69 з позначкою «один», ви можете давати показання будь-якою зручною для вас мовою.

Соня кивнула.

— У той же час,— продовжував сивий, уважно дивлячись на неї поверх окулярів,— я попереджаю вас про кримінальну відповідальність за відмову від надання показань або надання запевне