Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

— Хто ти? — запитала вона.

Її голос звучав невпевнено і безпорадно.

— Я — володар Імша, — відповів чоловік глибоким, звучним голосом, що нагадував спокійні удари храмових дзвонів.

— А навіщо я тут? — запитала вона.

— Хіба ти не шукала мене?

— Якщо ти — один з Чорних Чаклунів, то хай буде так, — зухвало відповіла вона, переконана, що він і так читає її думки.

Чоловік тихо засміявся, а в Жазміни знову по тілу пробігли дрижаки.

— Ти хотіла спрямувати дітей гір проти Чаклунів Імша! — розсміявся він. — Я бачу це в твоїх думках, князівно. Твій слабкий людський розум переповнюють смішні мрії про помсту!

— Ви убили мого брата! — у голосі Деві зростаючий гнів боровся зі страхом. Вона стиснула кулаки й скам’яніла від злості. — Навіщо ви це зробили? Він вам не робив нічого поганого. Жерці говорять, що Чаклуни Імша понад людські справи. Навіщо ви убили короля Вендії?

— Як може простий смертний зрозуміти мотиви чаклунів? — холодно відповів володар. — Мої аколіти в храмах Турану, здобувши владу над жерцями Таріма, наполягали, аби я діяв на користь короля Ездигерда. З певних причин я погодився на це. Як я маю пояснювати причини, що спонукали мене погодитися, щоб ти зрозуміла їх своїм слабким розумом? Все одно не зрозумієш.

— Я розумію одне: мій брат мертвий! — вигукнула Жазміна з болем і ненавистю. Вона звелася на коліна і пронизувала його поглядом широко розкритих очей, як пантера, що наготувалася до стрибка.

— Так побажав Ездигерд, — холодно погодився її співбесідник. — Моя тимчасова примха підтримала його домагання.

— Ездигерд твій васал? — Жазміна намагалася приховати почуття, що охопили її.

Вона щойно наштовхнулася коліном на щось тверде й симетричне, приховане фалдами оксамиту. Непомітно змінила позу і ковзнула рукою під укривало.

— Хіба пес, що жере недоїдки під стіною храму, може бути васалом Бога? — відповів владика.

Здавалося, він не бачить непомітних рухів дівчини. Під фалдами укривала її рукатим часом відшукала щось, що здалося їй рукояткою стилета. Жазміна нахилила голову, аби приховати лихий блиск в очах.

— Та досить із мене Ездигерда, — сказав володар. — Я знайшов собі кращу розвагу… Ха!

Жазміна стрибнула, як кішка, з диким криком, намагаючись завдати вбивчого удару. Раптом вона спіткнулась і впала на підлогу, притиснулася до неї, дивлячись на чоловіка, який мало не став її жертвою. Той сидів на подіумі, навіть не ворушився, з його лиця не сходила загадкова посмішка. Жазміна підняла тремтячу руку і поглянула на неї широко розкритими очима. В її руці був не стилет, а квітка золотого лотоса з пом’ятими пелюстками і зламаним стеблом.

Вона відкинула лотос, немов це була отруйна змія, і на колінах відповзла від чаклуна. Повернулася на свій подіум, небезпідставно вважаючи, що це більше підходить королеві, аніж повзання по підлозі біля ніг чорнокнижника. Поглянула на нього з острахом, чекаючи його реакції.

Але володар не ворухнувся.

— Вся матерія однакова для того, хто має ключі від брам Космосу, — загадково прорік він. — Для досвідчених у Мистецтві немає речей незмінних. За його волею в неземних садах зацвітає сталь — або квітка виблискує вістрям меча в місячному сяйві.

— Ти диявол! — схлипнула вона.

— Ні! — засміявся він. — Я народився на цій планеті дуже давно. Колись я був звичайною людиною і впродовж довгого служіння Мистецтву не втратив усіх ознак людського. А людина, заглиблена в Чорне Мистецтво, сильніша від диявола. Я людина, проте володарюю над демонами. Ти бачила Добродіїв із Чорного Кола, і, якби я сказав тобі, з яких віддалених королівств я їх закликав і від якої долі охороняє їх мій зачарований кристал і золоті змії, ти б від жаху з’їхала з глузду. І лише я один — їхній володар. Мій дурний Хемса мріяв про велич — бідолашний дурень, котрий розбиває ворота і переноситься разом зі своєю коханкою повітрям з вершини на вершину! Проте коли б я його не вбив, то якогось дня він зміг би стати таким самим могутнім, як і я.

Він знову рзсміявся.

— А ти, дурне створіння, умишляла зле, бажаючи відрядити свого волохатого вождя горян на підкорення Імша! Це добрий жарт, коли б мені це раніше спало на думку, я сам спробував би, щоб ти потрапила йому до рук. І я читаю в твоїх думках, що навіть тоді, коли він схопив тебе, ти не відмовилася від думки зробити його своїм знаряддям, маючи намір використовувати всякі свої жіночі штучки. Та коли не брати до уваги твою дурість, все ж таки ти — жінка, на яку приємно подивитися. Я маю намір затримати тебе як свою невільницю.

Почувши ці слова, спадкоємиця тисяч гордих імператорів, встидаючись, крикнула зі злістю:

— Не посмієш!

Його знущальний сміх стьобнув її, як батіг.

— Король не посміє розтоптати черв’яка на своїй дорозі? Дурнувата, ти не розумієш, що твоя королівська гордість значить для мене не більше, ніж билинка на вітрі. Я, хто цілує царицю пекла! Ти бачила, як я розправляюся з тими, хто мені чинить опір!

Знічена й зіщулена від страху дівчина стояла навколішках на оксамитовому покривалі. Світло почало згасати, у кімнаті стемніло. Обличчя володаря стало страхітливим. У його голосі з’явилися владні нотки.

— Ніколи тобі не скорюся! — сказала вона тремтячим від страху, але рішучим голосом.

— Скоришся, — відповів чаклун із жорсткою самовпевненістю. — Страх і біль привчать тебе до покірності. Я стьобатиму тебе жахами до межі твоєї витривалості, поки ти не станеш у моїх руках, немов віск, м’якою і податливою на кожне побажання. Ти пізнаєш страждання, яких не довелося перенести жодній смертній, поки кожний мій наказ не стане для тебе волею богів. Спочатку, аби приборкати твою гордість, повернешся в своє забуте далеке минуле, у свої попередні втілення. Ale, yil la khosa!

Від цих слів похмура кімната немов заворушилася перед очима переляканої Жазміни. Волосся у неї на голові стало сторч, а язик примерз до піднебіння. Звідкись долетів глибокий, зловісний удар гонгу. Дракони на гобеленах, вивергнувши блакитне полум’я, зникли. Володар, що сидів на підвищенні, перетворився на безформну тінь. Сіра напівтемрява змінилася густою, м’якою, майже відчутною на дотик пітьмою, що пульсувала дивним світлом. Жазміна не могла вже роздивитися володаря. Вона нічого не бачила. Тільки неясно відчувала, що стіни й стеля віддаляються від неї, зникають.

Потім десь у темряві з’явилося полум’я, яке то займалося, то згасало, наче світляк. Воно збільшилося до розмірів м’яча, посвітлішало, стало сліпучо-білим. Потім зненацька розлетілося дощем іскорок, які, проте, не розсіювали імли. У кімнаті все ж таки залишився