Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

— А як ви свою смерть уявляєте, Сідалковський? — запитав Карло Іванович.

— Взагалі я про смерть ще не думав. Але якщо помру, то хотів би, щоб на моєму похороні були прекрасні дівчата і наймиліші вдови Кобилятина-Турбінного. Щоб вони несли вінки й квіти і всі до однієї плакали. Щоб це був такий, Карле Івановичу, похорон, на якому б навіть ощасливлені моєю смертю чоловіки заздрили мені і ридали разом зі своїми жінками.

— Гарно, — не стримався Бубон. — На такому похороні мені теж хотілося б побувати. Нема тепер гарних похоронів. Все засушили. Колись похорон, шановний, святом був, — Карло Іванович встав, узяв себе руками за ліву ногу і почав її переставляти по паркету, як колоду.

— Затерпла? — запитав Сідалковський.

— Просто задубіла, шановний. Спасу нема, — Бубон скривився. — Кисню не вистачає. Рухатися більше треба.

— Півгодини тому телефонувала Мацеста Єлізарівна, — Сідалковський присів на диван і дивився на Бубона, який йому в ці хвилини нагадував ходячу літеру «я». — Питала, чи ви є. Цікавилася, чи це правда, що ми вас послали стежити за Євою. Я їй все роз'яснив. Визнав безглуздість нашої ідеї і запевнив, що завтра за Євою піду я.

— Не ходіть! — порадив Бубон.

— Чому? — здивувався Сідалковський.

— Страшенно гарна, шановний, — зітхнув Карло Іванович. — Ви закохаєтесь у неї, Сідалковський.

— Ви мене заінтригували, Карле Івановичу. Ви знаєте, я ще в житті нікого не кохав.

— Без Єви ви не зможете жити!

— Ви певні?

— Повірте мені. Я таких жінок знаю. Такі не для сім'ї створені. Нещасний Адам, — Бубон важко зітхнув. — Такі гарні жінки не для сімейного життя. Повірте мені, шановний…

— А я гадав, що ви не розбираєтеся в жінках, Карле Івановичу! Крім Мацести Єлізарівни, не кохали нікого…

— Я люблю жінок, — признався Карло Іванович. — Але не таких, як Єва. Вона пуста, вертихвістка. Я люблю пишногрудих жінок з примулами на високих грудях, — мрійливо сказав він. — Але я, ви будете сміятися, шановний, все життя їх кохав платонічно…

— Платонічне кохання — це заочна гра на більярді, — перебив його Сідалковський. — Уява є, а насолоди ніякої.

— Може, й так, — Бубон нарешті розім'яв ноги. — А ви, Сідалковський, яких ви жінок любите? Вам, мабуть, такі, як мені, не подобаються? Ви ж аристократ! А аристократи люблять переважно сухих, як чумацька тараня…

— Це не харчі, — відповів Сідалковський. — Тут я неперебірливий.

РОЗДІЛ XII,

в якому розповідається про внутрішню боротьбу двох світів, знову про таємничість садиби генерала Чудловського, Грака у полоні, капітуляцію, немилість генерала, білий прапор, загадкову знахідку і нерозкриту таємницю

Грак третій день не виходив на роботу. Відділ вичинки пустував. Ковбик, заклавши руки за спину, міряв метраж свого кабінету і лаявся:

— Сказитися можна! Третій день на роботі нема! Ні зателефонувати! Ні попередити! Де ж цей бухгалтеряка? Я вас, Сідалковський, питаю! Це ж ви десь його відкопали! Приходить! Запевняє! Вміє ловити рибу! Юшку варить! Любитель юшки і тарані! А воно, виявляється, вудочку в руках ніколи не тримало! Взяв я його в неділю на став. Короп вудку потягнув. Кажу: «Чого ж ви стоїте? Вудочка уже на середині ставу» А він мені: «Стратоне Стратоновичу, я плавати не вмію». Довелося лізти самому. Барінов сміється, аж за живіт хапається. А воно мені шкарпетки пере. Каже, вони із синтетики. Треба сполоснути… І на кущику розвішує. А тоді до мене: «Стратоне Стратоновичу, а ви тим часом бережком, бережком походіть. Або ліпше сядьте… Простягніть ноги… Поворушіть пальчиками. Хай їх трішки свіженький вітерець пообвіює». Це, запевняє мене, дуже корисно для організму. Нервову систему заспокоює… Ну, ви десь бачили щось подібне?.. А тоді знову взялося за вудочку. Закидать не вміє. Гачком за гілку дуба зачепило. А у мене там золотий арсенальський гачок. Не смикайте, кричу, дайте я сам обірву. Не так боляче буде. А воно мені: «Я, — каже, — зараз збігаю у село. Візьму пилку. Дуба зріжемо». Бачили такого! — Ковбик добрішав.

Сідалковський ледве стримував посмішку. Боявся засміятися, бо знав, що тоді все це обернеться проти нього.

— «У тебе ще такого не було», — каже мені Барінов. Що не було, то не було. Хай працює, думаю. Залишу. А він, бач, уже тиждень на роботу не з'являється, — Ковбик любив усе гіперболізувати.

— Третій день, Стратоне Стратоновичу, — чемно уточнив Сідалковський?

— Що — третій день? А трьох днів, по-вашому, мало? Ви хоч знаєте, що з ним? Це ж ваш приятель, ад'ютант, якщо не помиляюсь. Ви ж його там сватаєте! А де воно? Мовчите! Профспілка називається! Бухгалтерá ви, а не профспілка!

Сідалковський мовчав. Ковбика у такі хвилини краще не дратувати, хай наговориться. Такі Ковбикові монологи нагадували Сідалковському жіночі сльози: виплачеться — на душі легше. Мовчали всі. Навіть Ховрашкевич. Панчішка тільки головою водив, як кінь, що не спускав очей з свого господаря.

— Воно мені, Сідалковський, одразу не сподобалося. Слизьке якесь. Увійшло до кабінету, ноги навиворіт, вуха — гладіолусами. «Під вашим керівництвом, Стратоне Стратоновичу, попрацювати хочу». Це ви його намуштрували, Сідалковський?

Сідалковський не відповів. Його й самого цікавило: де Грак, що з ним? Ось уже півмісяця, як ведуться мирні переговори між генералом Чудловським, з однієї сторони, і Граком та Сідалковським з другої. Обидві сторони довго не могли дійти згоди, поки в цю справу не втрутилася жінка, яка одразу зорієнтувалася і знайшла вихід із становища.

— Генералові слід завдати удару в спину, — порадила вона. (Цією жінкою виявилася Маргарита Ізотівна, серце якої було завойоване Граком). — Вам треба, Зосенько, подати заяву до загсу і поставити тата перед…

— Де-факто, — закінчив за неї Сідалковський, що полюбляв учені слова. — Геніальні думки приходять завжди своєчасно.

Все йшло нормально. Та, вернувшись із загсу, Грак підійшов до Філарета Карловича і несподівано повідомив йому:

— Тату, — сказав він. — Ми занесли заяву до загсу.

Генерал упав, мов підкошений осколком, але, як і належить солдатові, без стогону й сліз. Дійшов тями тільки наступного дня після склянки чаю, замішаного на валер'янці в прикуску з валідолом. Такого удару з тилу він не чекав.

— Тату, ви так довго не протягнете, — поправляв Грак подушки і клав мокрі рушники з шматочками льоду на високе генералове чоло.

— Йди ти до холєри, — лаявся генерал, але в душі танув, як сніг напровесні. — А як буде з прізвищем? Я перепрошую. Як буде з прізвищем? Яке прізвище віднині носитиме Тезя Чудловська?

— Віднині уродзона Чудловська буде уродзона Грак, — сміявся самозадоволено новоспечений зятьок.

— Цього ніколи не буде, або я перестану бути Чудловським.

Генерал, очевидно, не