Читати книгу - "Яса. Том 2"

Він би зацілував кожен кутик плавнів, кожну очеретину, кожну билинку. Все то — воля… Нащо, здається, вона людині? Є вона, робити з нею нічого. А як страшно без неї! У дощову погоду, коли дмухав сіверко, він чув запахи Великого Лугу. Спрагло вдихав пахощі вербових котиків, молодої лепехи, рясту. Він був певний, що чує їх, що вітер перевіває їх через море. А коли над його головою летіли в рідну сторону птахи, ще й радісно курликали, радісно ґелґотіли та ячали, тоді серце йому розривалося на шматки і він не знаходив собі місця. Найчастіше падав у траву і затуляв пальцями вуха.

Очі йому горіли, вуста болісно розкрилися, і в місячному сяйві біліла смужка зубів. Він і зараз був гарний. Дарма що в лахмітті й нестрижений. Але обличчя — чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, — для неї. На мить їй аж стрепенулося колишньою радістю серце — за судженого, його вроду й палку вдачу. Але та радість щезла, як іскра в печі, й натомість вернувся страх. Примарний страх перемішався з близьким, теперішнім, вона аж стенула плечима й оглянулася. Їй здавалося, що хтось причаївся за каменем, слухав їх. Її лякав і цей камінь — велетенський, пласкобокий, він, мабуть, колись скотився з гори, підім’явши дерева й кущі. Щось велике, несосвітенне підім’яло під себе і їх з Лавріном. Вона й сама все частіше занурювалася у себе, у власні думки, а потім притьма втікала. Ловила промінчики, які посилало сонце. І тішилася ними. Тутешнє життя їй незрозуміле, воно лихе, гірке, але, почувала, в тій гіркоті є свої солодинки.

— Не думай про те, — попросила жалібно. — Я ось… побачила світ іншими очима. Я в батька наче в раю жила. А бачила той рай? Не бачила, не подякувала. Якби те вернулося… тож усі листочки, всі мальви вицілувала б на батьковому дворищі. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посилає Бог. Світ і тут гарний. І сонце, і дерева. Забудь про свій Луг… Ну, не забувай, але прихилися серцем і до тутешнього сонечка.

— Я хотів би — не можу, — зізнався він. У цю мить відчув, що між ним і Киліяною немов повисла якась порожнеча. Й що її не подолати з’єднаними руками і навіть вустами. Чому — не міг одгадати. Дівчина сиділа поруч, і справді міг узяти її за руку, але діткнутися серцем до її серця не міг. Йому мовби щось підказувало, що тут, у неволі, все мало бути інакше. Мали б або плакати в обіймах, або класти разом мости на втечу, або збігатися тільки на куцу любов. А було щось інше. А хіба він не любить її? Любить… «Люблю». Казав це слово про себе, а воно було, як сухі, хоч і дорогі колись, квіти. Він злякався й пробудився від думок. Подивився на гострий, різьблений проти зір профіль Киліяни, обняв. Спробував прошепотіти, як колись, коли вони сиділи на зеленому лужкові біля хати Бруса Дороша: «Пропекла ти мені серце». Ці слова й вирвалися з серця. І він засоромився їх, і виказав ними всю свою любов. А тепер і ці слова не міг промовити, бодай подумки. Щось стояло за плечима, неначе тінь, і він, утікаючи од неї, вернувся до попередньої розмови:

— Й сни мені сняться білі та білі. Сніг скрипить під ногами. Ти пам’ятаєш, як скрипить під ногами сніг? — Лаврін пожував стеблинку трави, зітхнув. — А тут все літо та літо… Мені не сходить з думки Січ. І кошовий. Він був мені ніби батько. Й Марко. Хитрість його з’їла. Поганий збродень! Він повів орду на Січ. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не перейняли їх?!

Киліяна здивувалася.

— Хіба ти не знаєш, — сказала, — чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром війська, що йшло на козаків. Знайшли в тім якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Січі всі!

То була для Лавріна неймовірна радість. Він аж засміявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок граніту і вдарив по скелі. Бліду запону ночі пропалив сніп іскор. М’яким барсячим кроком Лаврін закружляв по галявині. Він давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камінчик, кожен кущ.

— Козацтво не погинуло! Отчий край є! І буде довіку, поки світить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров’ю…

Киліяна чомусь злякалася.

— Лавріне, — покликала.

Лаврін довго не міг заспокоїтись. Нарешті ліг біля її ніг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очі. Її груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустріч.

І він знову почав хвилюватися. Як і завжди.

Й розвіялися Киліянин страх і тривога. Подумала: її любов, її чари для Лавріна більші й дужчі за все на світі. Вони мають непереможну силу, й доки він у їхньому полоні, доти вона може бути спокійною. І було їй гарно владарювати, й любила за те Лавріна.

— Тоді Марко погинув теж, — сказав Лаврін.

Киліяна відвела його руки, що тягнулися до її колін.

Вона дивувала, що Лавріна так збурила вість про погром турків і татар. Він говорив і говорив, усе хотів розгадати той бій, розпитував її, але вона не знала більше нічого. Та й нащо воно їй! Їм треба думати про своє.

Лаврінів спомин про Марка нагадав їй інше.

— Лаврінку, — пошукала в темряві його руку. — До мене в’язне Харіліс, конюх. Отой циган.

— Зажартовує?

— Яке там зажартовує… Тягне в конюшню.

— Тягне в конюшню! — Перехрест став на коліна. — Я йому провалю каменюкою голову!

— Не чіпай його, — злякалася Киліяна. Вже шкодувала за свої слова. Адже хотіла не стільки поскаржитися, скільки одкинути Лавріна од думок про далеку батьківщину. — Не займеш, Лаврінку?..

— Ну… не займу. Я тільки скажу йому… — Знайшов її губи і вже забув, що скаже Харілісу.

Він перестрів Харіліса у вузькому хіднику між дворів. Сидів на стіні, й коли той ступив на стежку, скочив і став перед ним. Першої миті циган злякався, а тоді на його обличчі закругліла посмішка.

— Бір Аллах![8] — вигукнув він. — Я думав, на мене стрибає барс. — Салям тобі, володарю персиків. — І поклав обидві руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вітаючи справді.

— Нема тобі салям, — плутаючи турецькі й українські слова,