Читати книгу - "Джури і підводний човен"

— Ого, — вихопилося у Демка, коли вони опинилися на човні. — Мабуть, точно князь якийсь їхній на ньому плаває!

— Тут князів немає, — відказав Грицик. — А взагалі твоя правда. На ньому кататиметься наш князь Глинський.

— Оце так! — розплився в усмішці Демко. — Так-таки так! Він що — сюди припливе?

— Ні, ми йому самі доставимо, — пояснив Грицик.

— Ага, — здогадався Демко. — Тепер уторопав.

Проте Грицик його вже не слухав.

— От що, Марку, — звернувся він до Чортория. — Бери хлопців, — він кивнув на козаків, що наближалися, — хапайтеся за весла і відведіть цю лялечку у море. Тільки ж дивіться мені — щоб усе на ній було так, як і зараз. Чули, кому він належить?

— Та чули, — весело відгукнувся Чорторий.

— То ж паняйте, — наказав Грицик. — А нам з тобою, Демку, ще стане роботи. За мною!

І чимдуж подався назад. Демко затупотів слідом, не відстаючи ні на крок.

Проте дістатися до корабля вони вже не мали змоги. Пристань перед головним причалом була заповнена турками. У їхніх руках теж з’явилися луки, і тепер турки й козаки обсипали одне одного стрілами майже впритул. Кілька яничарів стрибнули у воду і зависли на веслах галери, не даючи їй відійти від берега.

А з воріт вихлюпувалися усе нові лави.

— Товариство, відходьте! — загукав Грицик до тих, хто був на галері. — Рубайте якорі!

На його крик озирнулися не лише козаки. Кілька стріл одночасно свиснули над Грициком, одна влучила в ліву Демкову голову. Не змовляючись, вони дружно шубовснули з набережної у воду і попливли під дерев’яний настил, до якого притулилася галера.

— Хлопці, подайте Демкові мотузку! — гукнув Грицик козакам, що перехилилися через облавок. — А я ще маю побалакати де з ким…

І, взявши в зуби ножа, він поплив до турків, що чіплялися за весла. Ті чимдуж заквапилися до берега.

Уже розвиднілося. Нізарбек і Селім-ага стояли на стінах і тоскно дивилися, що твориться перед їхніми очима. Козацькі стріли били прицільно і нещадно. Біля воріт купами лежали вбиті і поранені яничари. А той, хто пробував пробратися по тілах своїх товаришів, за мить теж ставав навіки лежачим тілом.

А тоді з тріском луснули якірні канати і галера спочатку повільно, а тоді все швидше почала віддалятися від берега. Слідом за нею рушили й козацькі чайки.

Селім-ага схопився за серце й тихо застогнав. А Нізарбек не відводив погляду від своєї яхти-красуні. Граційно погойдуючись на довгих скісних хвилях, вона разом з козацькими чайками поспішала до галери. Зі стін було видно, як вони наздогнали її ген на обрії і забігали довкола неї, мов каченята навколо матінки.

— Перевантажують мої скарби, — застогнав Селім-ага.

Нізарбек поглянув на нього і ледь втримався від скрушного зітхання: теж знайшов за чим побиватися! От-от його шию охопить зашморг — а йому усе ще ганчір’я в голові.

Під вечір галера повільно щезла під водою, а козацькі чайки безслідно розчинилися на обрії…

КНЯЖІ ТУРБОТИ

— Ви за це дорого заплатите, — пригрозив Ібрагім-бек.

Він сидів на коні. Цю ласку для нього, єдиного з усіх полонених турків, явив староста черкаський. Проте на таку увагу очаківський комендант не зважав. Він уже оговтався від переляку і тепер почувався шанованою людиною, яку несправедливо образили ці нерозумні дикуни. Тож його, комендантове, завдання — зробити все, аби вони жахнулися, утямивши, на кого здійняли руку.

— Жарти з Портою дорого вам обійдуться, — ще раз нагадав він.

Глузлива посмішка ковзнула по вустах старости черкаського.

— Та які ж це жарти? — роблено здивувався він. — Щось я ні в якому документі не читав, що ці краї належать Порті. Навпаки, скрізь писано, що це землі великого князівства Литовського. Так що, шановний, ми захищаємо те, що нам належить з діда-прадіда. Тож коли твої хазяї мають якісь плани щодо цієї землі, нехай домовляються з самим великим князем. А ми… — ввічлива посмішка знову ковзнула по вустах старости черкаського, — ми робимо лише те, що мусимо робити.

На це Ібрагім-бек не знав, що й сказати. Тож люто шмагонув коня і подався до порому, де на нього вже чекали його яничари. Незабаром пором відійшов від причалу і в супроводі козацьких човнів подався до кримського берега.

Староста черкаський полегшено зітхнув. Надто вже злим поглядом зирили на полонених яничарів учорашні невільники. Глинський навіть побоювався, що вони можуть не втриматись, і тоді проллється чимало крові.

На щастя, цього вже не станеться — незабаром турки опиняться на тому березі. І навряд чи знайдуться у них вагомі підстави скаржитися на жорстоке поводження козаків. Тож Порті треба добряче подумати, аби знайти привід для помсти!

А от щодо самого Менглі-Гірея… Цікаво, який він матиме вигляд, коли побачить, що зосталося від яничарського гарнізону? Чи не похитнеться бодай на йоту його віра в непереможність турецьких яничарів?

А тому залізо треба кувати, поки воно ще піддатливе.

Князь Глинський покликав писаря і продиктував йому листа до кримського хана. У ньому він похвалив мужніх чаушів Менглі-Гірея і висловив щирий жаль з приводу того, що шановний хан кримської орди не мав змоги бачити, як здаються на милість козакам їхні спільні вороги — турки. Далі князь висловив переконання, що оскільки казка про всемогутність султанського війська підірвана, то настала необхідність зустрітися і в дружній бесіді обговорити, як їм, сусідам, жити далі. От тільки про те, під чиєю рукою їм сусідити — під рукою турецького султана чи великого князя Литовського, — цього разу Глинський не згадав. І цим староста черкаський дуже ризикував, бо Менглі-Гірей міг би переслати листа до Києва чи й далі — і Глинський став би для Литви підступною людиною, що прагне домовитися з ворогом за спиною своїх володарів.

Доставити листа зголосився Швайка, посилаючись на те, що посол — особа недоторканна. Проте Вирвизуб, що був присутній при цій розмові, лише розсміявся.

— Посол — може, й недоторканна особа, — сказав він, — проте Швайка для татарів завжди лишиться Швайкою, незалежно від того, буде він послом чи навіть візиром султанським. Для них найбільше щастя — бачити його на палі.

По