Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

«Дуже на тебе розраховую, бо Ліля про це має знати, поки ми не розгулялися. Але це ще не все. Твоя мама запропонувала цікаву ідею, щоб це були не просто квіти, а квіти з історією, справжні символи націй: німецькі маргаритки, українські лілії, єврейські ружі». – «Я не дуже тебе зрозуміла». – «Я б також не зрозумів, поки не пригадав твою вишиванку і ці лілії на рукавах. Це як квітковий почерк кожної нації, розумієш? Всі гаптували, малювали, кували квіти в певній традиції». – «Тепер збагнула!» – «Тому я висловив думку, що краще за всіх нам може допомогти твій дядько Артур». Я змовкла. Райнер вимагав схвалення та аплодисментів. «І що сказала мама?» – «Твоя мама йому зателефонувала, він обіцяв допомогти. Чи не заслуговую я на гарну вечерю?» – «Ще й на яку», – відповіла я, швидко поцілувала Райнера і кинулася писати листа Манфреду. Я порадила звернутися до Марата, він може віднайти відповідь на запитання, як виглядають потрібні квіти. Райнер махнув на мене рукою і пішов на кухню.

Коли він повернувся до кімнати, я подумала, що для мене він сьогодні відкрився по-іншому. «Слухай, все-таки, як у тебе вийшло, щоб вони тебе взагалі слухали? Я ж бо добре знаю свою родину…» – «В мене з родичів тільки мати і тітка, сестра батька. Вони сварилися щоразу, коли бачили одна одну. Мати казиться, бо тітка нагадує їй мого батька, котрий кинув матір і зовсім не цікавився мною, мати слала на його адресу прокльони, аж поки не дізналася, що він, виявляється, давно помер. «І тут він мене випередив!» – такою була її перша реакція. Батько першим освідчився їй, першим збагнув, що вона вагітна, першим її кинув, а тепер першим умер. Тітка злилася, бо мати претендувала на її ненависть, але тітчина ненависть до мого батька, свого брата, мала довшу історію і була витривалішою на дев’ятнадцять років. У моїй присутності вони не соромилися обмінюватися лайками, взаємними претензіями та образами, аж потім переключалися на мене. Бо я не тільки зовні був схожим на батька, а ще й був чоловіком, що подвоювало мої шанси бути ненависним».

«Як ти це витримуєш?» – «Я доволі рано збагнув, що вони вгамуються тільки тоді, коли усвідомлять користь одна одної. Дві практичні, прагматичні особистості із перекрученими, наче гетри футболіста, долями, під якими болить, пече, непридатне для прощення, травмоване серце. Коли я збагнув це, мені залишилося розкласти по поличках їхні переваги, можливу користь і час від часу нагадувати їм про це, діставати з верхніх полиць, як продавчиня, товар, що залежався, але довго не був помітним, і розгортати у них на очах. Їхня корисливість, риса, котру мало хто вважає позитивною, дозволила мені примирити родину. Ні, я не зробив з них подруг, але мені вдалося зростити повагу. Вони навчилися бачити щось добре. Із часом вони почали ставитися до мене поблажливо, шпиняють та іронізують, але я не злюся, бо знаю їхні формули і можу використовувати їх у мирних та воєнних цілях. Ось така сповідь сина та племінника. Оскільки ти рідна для мене людина, я дозволив собі трохи почаклувати, щоб визначити формули твоїх родичів і примирити їх, наскільки це можливо».

«Ти – страшна людина, Райнере Графе. Страшна і небезпечна! Мені щастить на чоловіків із тяжінням до впорядкованості цього світу. Батько розкладає всіх на параграфи або норми; а ти вираховуєш формулу. Цікаво було б подивитися на вашу гру в шахи». – «Твій батько поділяє твою цікавість. Ми вже домовилися на суботу до речі, тебе запрошено, можеш написати вдячний дочірній мейл».

Що я і зробила. Відправляючи мейл, згадала про дивний лист, що отримала вдень. Я передивилася всі теки, але ніде його не було. Я розхвилювалася і покликала Райнера. «Слухай, ти можеш вважати мене дивакуватою». – «Вже». – «Це краще. Я сьогодні отримала дивного листа. Від невідомого, а скоріше – невідомої. Віршований лист-попередження, що не варто зближатися та дружити, бо потім я буду вити, щось таке. Я подумала, можливо, це хтось з твоїх коханок? Ти нічого не говорив мені про своє особисте життя, я не питала, але таке може бути? Мені хтось може погрожувати?» – «Ти мені краще скажи, а що, ми дружимо?» – «Зокрема і це».

Манфред присів на диван. «Тебе злякав цей лист?» – «Не можу сказати, що я перелякалася, але було в ньому щось неприємне. Знаєш, як у фільмах жахів, таке наче безневинне послання, вірші, прикрашені смайликом, і потім – бац, коли ти миєшся, тебе душить маніяк». – «Не хочу тебе розчаровувати, але я ніколи не зустрічався з маніяками і не спав з ними». – «Відпустило».

«Єдина дівчина в моєму житті, яка може писати вірші, це моя лаборантка Ерна. Вона дуже акуратна та практична і не схильна до театральних ефектів. Але ми дійсно періодично спали з нею останні півроку. Тобто вона найсвіжіша. Не уявляю собі, щоб вона могла надіслати тобі листа з невідомої адреси, потім зламати твого ящика, якщо я тебе правильно зрозумів?» Я підтвердила. «Знищити листа. Якось дивно. Вона могла написати вірша, але все інше – не її стиль. Я в неї запитаю, якщо це вона – неодмінно зізнається. Вона не з тих, хто бреше». – «А з ким ти спав іншу половину року, до Ерни?» – «З мріями на краще майбутнє». – «Я серйозно». – «Та я також. Розумієш, не можу похвалитися гучними та пристрасними романами. Я ж не впираюся, все тобі розповім. Уяви, я з сімнадцяти років хотів одружитися. Мені здавалося, що це шляхетно, що додасть мені значущості. Не знаю, де я цього набрався. Тому вперше я ледь не одружився з Ілмою, коли мені виповнилося дев’ятнадцять років. У неї була дитина, вона співала в дешевих кабаках та смалила днями». – «Ти хотів її врятувати?» – «Дуже. Хоча уявлення не мав як. Мені здавалося, що, як тільки ми одружимося, вона відразу зміниться, бо я подарую їй нове життя. Добре, що вона відразу збагнула, що я романтичний ідіот та втекла з далекобійником десь у Швецію». – «Ще?»

«Потім я страшенно закохався. Мені вже було двадцять чотири, я був дорослим, і мені здавалося, що ніхто мені не потрібний більше, ніж Карла». – «І що?» – «А Карлі здавалося, що я на неї тисну. В сексі, в житті. В усьому. Закінчилося це тим, що я боявся її обійняти, бо вона могла влаштувати істерику, що я перетиснув їй судини. Божевілля. Вона сама хотіла на когось тиснути, але могла