Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Це портрет нашого юного монарха, його високості Обалду. Його вченість не поступається звитязі. А наиясніше серце нашого молодого принца вже зайнято. Вами…

…Тим часом Перекориль, як і раніше лежав, хворий. Його відвідувала тільки Бетсинда.

Нарешті Перекориль відчув приплив сил, одягнувся й зійшов униз; і тут зустрів Анжеліку.

– Боже! – закричала Анжеліка. – Ви тут і в такому вбранні! Що за вигляд!

– Так, я зійшов униз, Анжеліка, і сьогодні прекрасно почуваюся.

– Мені що до цього?! – обурилася Анжеліка. – Я зайнята, принц Понтії поспішає з візитом до двору мого батька.

– Принц Понтії?! – жахнувся Перекориль. – Ви розмовляли зі мною інакше, коли в саду дали мені цю обручку, а я дав вам свою…

– Геть, зухвалий нахабо! І ви ще смієте нагадувати мені про свою нахабність! – І вона викинула його обручку у віконце.

– Отакої?! Невже це вас я кохав усе життя?! Адже, їй-богу, ви… трішки горбаті!

…Принц Понтії з'явився з трояндою в руках. Принц був у дорожньому вбранні, і волосся не прибране.

– Я проїхав з ранку триста миль, – оголосив він.

– Ви милі нам у будь-якому одязі, ваша високосте, – відповів монарх.

Тим часом для високого гостя принесли крісло. Але щойно Обалду сів у нього, як перекинувся разом з ним і стрімголов покотився по підлозі, ревучи по-бичачому.

До кімнати, як усі пам'ятали, він увійшов із трояндою в руці, а падаючи, упустив її.

– Де моя троянда?! Троянда! – волав Обалду.

Камергер кинувся піднімати квітку й подав її принцові. І от усі сіли й почали бесіду.

…Обід подали – смачнючий! Принцеса весь обід без угаву теревенила з понтійським принцом, а той їв без міри й удержу. Отут Перекориль і почав жартувати з принца Обалду: він пригощав його портвейном, хересом, мадерою, шампанським, марсалою, вишнівкою і пивом, і все це Обалду пив склянками.

Обалду перекинув каву, не до діла сміявся, говорив дурниці й, нарешті, заснув і оглушливо захріп. Однак і тепер він, як і раніше, здавався Анжеліці найчарівнішим зі смертних. Зрозуміло, це його чарівна троянда вразила Анжеліку сліпотою!

…Щойно Бетсинда покінчила зі своїми справами, увійшов Обалду й заволав:

– О! А! У! Ах, яка красу-у-у-ня! Будь моєю подругою, володаркою Понтії!

– Відійдіть, ваша високосте! – казала Бетсинда.

Але Обалду не вгамовувався. Він здійняв такий галас, що його почув Перекориль. Щойно він побачив, що відбувається, як у гніві кинувся на Обалду, а потім упав навколішки перед служницею й просив її не відкидати його почуттів і негайно взяти з ним шлюб.

– Що ви, принце, я лише бідна служниця, – відповідає дівчина.

– Хіба не ти ходила за мною, коли я був хворий і лежав усіма покинутий? – веде далі Перекориль.

Бетсинда втекла з кімнати.

– О, чарівна служнице, – зустрів її на сходах король, – зверни погляд свій на поважного самодержця!

– Ах, сер, що скаже її величність! – викликує Бетсинда.

– її величність!.. – король вибухає сміхом. – Хіба немає в мене мотузок, сокир, катів і плах?

Коли Перекориль почув ці злочинницькі розмови, він забув про повагу до короля й приплюснув дядька до підлоги!

…Король опам'ятався й схопився на ноги.

– Покликати до мене капітана гвардії! – заволав він. – Схопіть принца! Поспішайте стратити лиходія!

Капітан Атаккуй був у розпачі: він дуже любив Перекориля.

– Король звелів вам повісити принца, – сказала йому Спускунема. – Ну й вішайте на здоров'я! Він же не сказав, якого з двох.

– І точно, не сказав, – відгукнувся капітан. – Так ведіть Обалду й стратьте!

Уранці він пішов заарештовувати принца.

– Я повинен заарештувати вас і передати… до рук ката.

– Ти що, з глузду з'їхав, приятелю?! – тільки й устиг вигукнути нещасний принц.

…Спускунема знайшла Перекориля в саду.

– Ну, милий Перекорилю, – каже Спускунема, – доведеться тобі тікати в чужі краї.

– Нікуди я не поїду без своєї ненаглядної, – заперечує Перекориль.

– Вона вирушить з тобою, милий принце, – каже Спускунема. – Але спершу ми маємо взяти коштовності наших наиясніших батьків і нинішніх короля з королевою.

– Хто це «ми»? – перепитує Перекориль.

– Ти і я! – повідомляє графиня.

– Як, ти – моя наречена?! – дивується Перекориль. – Та ти ж стара карга! Я кохаю Бетсинду й нікого більше!

…Коли в покоях королеви двічі продзвонив дзвіночок, Бетсинда з'явилася до її величності. Всі три її пані були вже тут: королева, принцеса й графиня Спускунема.

– Геть! – волає королева.

– Забирайся! – кричить принцеса.

– Геть! – додає Спускунема.

Ах, скільки лих обрушилося того ранку на голову Бетсинди! Король запропонував їй руку й серце, і, звичайно, його дружина заревнувала; у неї закохався Обалду, і, звичайно, Анжеліка розлютилася; її покохав Перекориль, і Спускунема готова була неї розтерзати!

Графиня підійшла до скляної скриньки, у якій усі ці роки зберігала стару накидку й черевичок Бетсинди й сказала:

– Забирай своє ганчір'я й геть звідси!

Бетсинда накинула на плечі накидку, на якій ще виднілася напівстерта вишивка ПРИН… РОЗАЛ… а далі була величезна діра.

І Спускунема погнала її геть із кімнати, виштовхнула за двері на мороз.

…Пробила дев'ята година, і родина зібралася в їдальні, тільки принц Обалду був відсутній.

– А де ж Обалду? – спитав король.

– Ваша величносте!.. – виголошує перший міністр Розкрадай, – боюся, що… його… о пів на десяту стратять.

– Сказано тобі: про справи після сніданку! – мовить Храбус.

– Та нам тоді вже не уникнути війни, ваша величносте, – наполягає міністр. – Його батько, вінценосний Заграбастав…

– Який іще Заграбастав?! – дивується король. – Коли це батьком Перекориля був Заграбастав?

– Адже стратять принца Обалду, ваша величносте.

– Ви звеліли стратити принца, я й взяв цього… балду, – доповів Атаккуй.

Замість відповіді король запустив у голову Атаккуя тарілкою із сосисками.

– Все питання в тому, – сказав він, – поспішає мій годинник чи відстає. Якщо відстає, ми можемо спокійно снідати. А якщо поспішає, то є ще надія врятувати принца Обалду. От історія!

– Ви віслюк, тату! Пишіть швидше наказ про помилування, і я побіжу з ним туди! – кричить принцеса.

– Окулярів немає! Що за оказія! – вигукнув монарх. – Піднімися до мене в спальню, Анжеліко, і пошукай під подушкою…

Анжеліки вже не було в кімнаті, вона єдиним духом злетіла по сходах, схопила ключі й повернулася.

– А тепер, – каже її батько, – йди знову нагору й дістань окуляри з моєї конторки. Якби ти мене дослухала…

Нарешті король підписав наказ про помилування, і Анжеліка схопила його й метнулася до дверей.

– Краще б ти залишилася, дитинко. Навіщо бігти? Однаково не втиг-неш. Б'є половину. Так я й знав.

…Обалду вже поклав голову на плаху! Кат заніс сокиру, але цієї миті з'явилася принцеса й сповістила про помилування.

Чекаючи на смерть, Обалду не випускав з рота троянди.