Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

месяц вперед, а через месяц, если сама не могла приехать, перечисляла дочери деньги, и она платила этому испанцу, кажется, его звали Хуан Рикельме. Да, именно так его и звали. Так вот, Хуан был нам очень благодарен за то, что моя дочь отдала предпочтение его стряпне. И, когда она покидала Мадрид, Хуан подарил ей тетрадь со своими фирменными рецептами. Эта тетрадь сейчас лежит в шкафу у моего повара, и он иногда балует меня блюдами дона Хуана. Вот этот суп — одно из них. Я специально попросила, чтобы он приготовил его для нас.

— Я, на жаль, готую сам. І, чесно кажучи, не дуже добре готую. Тому їм переважно в забігайлівках на кшталт «Пузатої хати» чи «Домашньої кухні». Інколи, це трапляється дуже рідко, коли зводить від голоду живіт, а грошей на те, щоб піти до ресторану, немає, я купую «Дабл-чизбургер-меню», п'ю охолоджену колу і через силу ковтаю гарячу картоплю-фрі з гидким соусом. Тому навряд чи можу похвалитися добрим станом свого шлунка. Але що вдієш? Таке життя, Анно.

— Кстати, о жизни, — Анна втерла губи серветкою. — У тебя есть прекрасная возможность ее изменить. Я могу дать тебе шанс.

— Спасибі, — Марк кинув серветку на стіл і відсунув порожню тарілку, суп йому сподобався, і він сказав про це Анні. — Мені часто випадали в житті лотерейні білети, але всі вони були програшними. Напевно, я не фартовий. От не щастить. Знаєш, буває таке? Просто не щастить, і все. То я собі думаю, може, досить грати?

— Счастье — понятие условное, Марк. Очень условное. Жизнь — не лотерея, жизнь — это футбольный матч, и побеждает тот, кто больше забьет. Так что, если хочешь быть первым, не стоит особо расстраиваться, когда в твои ворота влетают мячи, это не важно. Важно другое — сколько забьешь ты. Поэтому, хочешь побеждать — атакуй. Это лучшая защита. И еще, Марк, — Анна налила собі чаю і поклала на тарілку шматок торта, — атаковать нужно с умом. И никогда не останавливаться. Играть нужно до конца. Матч заканчивается только тогда, когда судья даст свисток.

— Це твоя філософія, Анно. Вона мені така ж чужа, як і твоє життя, твоє бачення і розуміння світу, твої цінності і твоя віра.

— Разве я сказала тебе, во что я верю?

— Ні, не казала, але це неважко зрозуміти, — також налив чаю, від торта Марк відмовився, хоча Анна запевнила його, що це особливий торт, має ексклюзивний смак і аромат. — Ти віриш у свої силу, переконання і позицію. І більше ні в що ти не віриш. І заради оцієї своєї віри, Анно, ти готова переступити через будь-кого, навіть через мене. Ти молишся у храмі, збудованому твоїм власним самолюбством, і ти сама є тим ідолом, якому щодня приносиш пишні жертви. Хіба ні?

— Марк, это не предмет беседы и тем более не предмет спора. Какая тебе разница, во что я верю? Я сказала тебе сегодня, что люблю тебя. Постой, — вона клацнула пальцями. — И я абсолютно убеждена в том, что сказала правду. Не сомневаюсь ни на секунду в том, что испытываю к тебе именно то чувство, которое называют любовью. Но это не значит, что я пожертвую ради этой любви всем, что у меня есть, дабы ее сохранить. Я это понимаю, и ты это понимаешь. Максимум, к чему может привести моя к тебе любовь, так это к сексу и моему хорошему к тебе отношению. Если ты согласишься жить так, как я хочу, чтобы ты жил, я буду помогать и поддерживать тебя всеми силами. Если нет… Если ты решишь жить своей жизнью и просто пользоваться моим чувством, я скажу тебе «нет». Вот и все. Это сейчас важно. Все остальное — нет. Теперь давай выйдем во двор. — Вона відсунула стілець, підійшла до Марка, узяла його за руку і повела за собою.

Сонце вже сідало за небокрай. Прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя й руки. У саду, де росли переважно яблуні та сливи, стояла маленька альтанка, зроблена з дерева. В альтанці — столик, два стільці, на столику — пляшка вина і фрукти. Анна запросила Марка сісти.

— Мне очень трудно забыть о том, что я говорю и кому. Всегда приходится думать, где я нахожусь и насколько важно и потенциально опасно для меня то, что я собираюсь сказать или что я могу услышать. Поэтому приходится никому и ничему не доверять. Я люблю говорить важное в саду, среди деревьев, здесь тихо и спокойно. Здесь есть только я и тот, с кем я хочу поделиться своими мыслями. И больше никого. А нам ведь больше никто и не нужен. Так ты говорил о деньгах. Да? — вона сперлася на стілець і поглянула Маркові просто в очі.

— Так, Анно, я говорив про гроші. Мені потрібні сто тисяч доларів. Тоді я зможу врятувати свою маму. Окрім мене, її ніхто не врятує.

Анна довго дивилася на нього. Вона вивчала Марка. Він знав такі погляди, добре розумів, що вона робить і чого хоче досягти. В її очах він бачив бажання, цікавість, острах, так, він бачив у них острах, у цих красивих жіночих очах, а ще там були якась ледь помітна втома та непереборне бажання заплющити очі й забути про все.

— Я дам тебе эти деньги, Марк. Это небольшая сумма. Для меня. Но для тебя это очень большая сумма.

— Так, це чимало баксів. Що й казати. Тільки ти знаєш, я не зможу тобі їх повернути. Якщо даєш — даєш назавжди.

— Я знаю.

— І що хочеш за це? Ти не можеш дати мені гроші просто так.

— Знаю, о чем ты подумал, — усміхнулася, — о сексе. Но поверь, я не покупаю секс. Я делаю это только с теми, кто действительно хочет заняться со мной сексом.

— Я теж. То що ти хочеш? — Марк не зводив погляду з її очей, цих блискучих хтивих цяточок, які так яскраво світилися в темному садку.

— Скажи мне, — вона підійшла до нього і поклала руку на плече. Він не міг бачити її очей. Очевидно, Анна зробила це навмисно, просто не хотіла, аби бачив її нутро тоді, коли вона казатиме йому найважливіші слова, — ты боишься смерти? А, Марк?

— Знаєш, у мене вже одного разу запитували, чи боюся я смерті. І я сказав «ні». Я не боюся смерті.

— А что для тебя значит твоя мама, Марк?

— Мама є мама. І вона не може бути кимось більшим, як,